Вхід на сайт
Логін:
Пароль:
[Забули пароль?]
 
закрити
 
 
 
 
 
Головна  
 
 

Номінація: Найкращий матеріал з громадянською позицією

Критерії:

- актуальність;
- затвердження суспільної місії журналістики;
- авторська небайдужість, суспільна позиція;
- соціальна значущість.

Усі роботи, подані в цю номінацію, можуть бути також номіновані на присудження спеціальних призів та інших нагород, оголошених Організаторами конкурсу "Честь Професії"

  • оцінка від 1 до 10 за десятибальною шкалою (1- мінімальна оцінка, 10 - максимальна; ви можете використовувати тільки цілі бали);
  • ви можете висловити особливу думку стосовно кожної з робіт у спеціальній формі. розташованій під роботою
  •  
 

««Про консерватизм британської свахи, паски безпеки, та про те, як нам інтегруватися в Європу»»

Томків Анатолій | Друкована робота

 
 

Між “розбудоврою» і «будівництвом»

Мене дратує словосполучення «розбудова держави».  Так говорили в минулому, коли буденна робота неодмінно мала бути  «ударною» і  заради «світлого майбутнього». З контексту випадали самі будівничі -   чоловік з жінкою, яких скульптор Мухіна зобразила з серпом і молотом. Якщо колгоспи й заводи будувались в ім’я химерного вчення,  якому   вчення Боже не вчення, то знищили їх  не менш химерною «розбудовою» капіталізму. Ото ж, на фоні безглуздої приватизації-руйнації  «розбудова» особисто у мене асоціюється з розбиранням, тобто, демонтажем.

Розумію, що «роз-» - це і розвій, і розквіт. Але тільки на свято. Коли газда сідає до столу в чистій сорочці. В повсякденні ж  він, як бджола, просто будує, а не «розбудовує»  клітинку в щільнику, аналог держави з кордонами, простором і медовим для сім’ї запахом. Переконаний,   державність  йде від родинних «де-ен-ка». Стабільних на противагу  ідеології.

Для мене це питання органічне. Бо на зорі незалежності моя репресована родина підняла рухівський прапор, а потім розбіглася по Канадах, Америках, оскільки в країні замість будівництва почалась «розбудова».

 

Від Гнатишина— до клітинок в державному «щільнику»

Будучи прес-секретарем першого губернатора Буковини часів незалежної України Івана Гнатишина, я намагався уникати в спіч-рейтерських матеріалах для  шефа цього слова. Вважав, що в  генетично- інтелігентного українця, народженого вашківецькою землею, де в колоритних образах переберій  даються  влучні характеристики нашим політикам, має бути риторика інша. Адже  гнатишинське коріння  в особі Рамона Гнатишина, генерал-губернатора Канади, намісника англійської королеви, довело, що українство є нацією державницькою. І треба лише дати можливість родинам стати клітинками в державному щільнику тут , а не за океаном. Схоже, з цієї причини    Гнатишин через місцевий референдум добивався для  земляків вільної економічної зони, бо закордонні зарібки буковинців перевершили бюджет області і стали нонсенсом на фоні урядових трансфертів і субсидій.

І хоча в теорії державотворення   родинним стосункам  відводиться місце «шостого питання», зустріч з моєю свахою Сандрою, спадкоємницею британського гонору, згідно з яким англійська королева - мати якщо не світу, то більшої його частини включно з колишніми колоніями, стала  знаковою.  Мене «заїло» те, що  нас  ідентифікують не з нацією, яка має  поважні родоводи, а з  «рашен» від Камчатки до Карпат, і навіть з аборигенами, які  «їдять собак»… Заїло  суто професійно, бо, працюючи прес-секретарем ще одного губернатора  з родини, до речі, репресованої у той же «рашенівський» простір  — галичанина Михайла Романіва, який у вишитій сорочці виглядав не гірше англійського лорда і культурою і  мисленням, я виконував  розпорядження щодо створення привабливого  іміджу Буковини з її ресурсним потенціалом.  Відтоді, між іншим, і почали з’являтись «Акви» і «Мигове», а в придорожніх забігайлівках  вилки почали обгортати салфетками ті, хто ще вчора витирав пальці об гачі.

 

Кожна українська родина має працювати на імідж  держави.

Чотири роки тому і мені довелось змиритись з вибором старшої дочки, яка, маючи  на руках диплом Буковинської державної медичної академії , вийшла заміж за корінного британця, скориставшись Інтернетом.

За весільними столами з обвітреними на городніх сапаннях обличчями, з калачами й подушками для наречених сиділи всі «наші»  , а з іншої на невідомий обряд країни, яка  відбрунькувалась від євро-азіатського  «рашен», розгублено  дивились  лише два високих чемно-стриманих  британців – політолог-журналіст Річард і його друг-бізнесмен в ролі, скоріше, туриста, а не весільного дружби. Мій батьківський гонор ущемлявся тим, що поряд не було британських батьків. Адже я втрачав найдорожче, що мав в Україні, а сите  Королівство  отримувало найліпше, що могли дати лейбористи й консерватори своєму громадянину.

 Піднімаючи келих за молодих, я поремствував на те, що не міситиму глину з  зятем в Чагрі, де молодята могли б зводити будинок і  заради чого я вже заповнив майбутні відпустки бетоном, цеглою,  клаками.

Втім,  незворушного як британський Стоунгенч Річарда-Мартіна-Робертса я полюбив  вже тоді, коли, знайомлячись з карпатськими красотами на Німчичі, після похідного обіду він  визбирав з трави шкаралупку від  яйця,  загорнув  в салфетку і до  Вижниці шукав вздовж дороги «альтфатер»… Як іміджмейкер, я взяв кореспондента Британської інформаційної кампанії, який  фотографував на Червоноармійській бабусь з капцями  в руках,   як мовиться,  «за роги» і привів в облдержадміністрацію, показавши, що леви перед будинком юстиції колишньої Австроугорської імперії працюють над тим, аби капці продавались в маркетах, а  від Вижниці до Німчича було у що плюнути.

Губернатор Романів погодився з тим, що представнику британських ЗМІ    варто зробити екскурсію від Хотина через резиденцію митрополитів і до Путильщини, сирим, але  аналогом української Швейцарії. Після побаченого Річард спантеличено  сказав «єс», а я отримав гарантію того, що дочка презентуватиме в Королівстві  державу, а не  «рашен».

Приїжджаючи в Чернівці, зять  шукав в британських довідниках  хоча б йоту того, що бачив в Україні окрім бабусь на Червоноармійській, але знаходив там «нулі». Він з повагою читав дорожні вказівники «Бе-ре-го-мет», «Че-ре-шенька», боязко піднімаючи ноги, коли мій «Мерс» з чвертьмільйонним пробігом німецькими автострадами обминав ями, не лише  шанобливо вимовляв «Київське Динамо», але й давав оцінку «дю-же до-бре» буковинським садибам в глибоцьких, сторожинецьких і інших глибинках.

 

Роздуми  «без смокінга»…

Авторитет «терри інкогніто»  зріс, коли дочка захистила  в Англії диплом і отримала роботу в клініці.

Втім, ключовим епізодом родинно-державної євроінтеграції мав би стати приїзд свахи, багаторічного репортера Бібі-сі, з передач якої, що глушились генераторами контропаганди,  я і мої друзі в Чернівецькому університеті, взяті на гачок КДБ з допомогою і декотрих  тих, хто сьогодні замість «будівництво» говорить  «розбудова»,  свого часу дізнавались про «рашен», бандерівців і політв’язнів.  

Пенсіонерка Сандра працює вихователько у найпрестижнішому у світі Ітон-коледжі у Вінсдор, заснованому у 1430-му році, який путівку в життя багатьом лауреатам Нобелівської премії. Тут вчаться діти з королівської сім’ї, державних діячів  і особливо обдаровані, яких держава навчає за власний кошт. Звідси випускники  стартують в Кембридж і Оксфорд. Підопічні Сандри з ранку до ночі зубрять науку, учаться добрим манерам і ходять в довгих смокінгах, шанобливо називаючи сваху «Мем».

 Сват, шотландець Брайєн Мартін Робертс вже помер. Він був редактором  Бі-бі-сі, досить знаним журналістом. Скажу відверто, я майже боявся свахи. Не знаючи англійської,  слухав по телефону її менторське «Містер Анатол», і відчував дискомфорт, не маючи смокінга...  На «Калинці»  з нагоди приїзду свахи я придбав новий костюм, а керівнику телерадіокомпанії пані Годнюк, будучи уже  в образі «містера», за оперативно підписану відпустку поцілував руку,  чим викликав стрес у секретарки й завкадрами. Оскільки ж  на порозі приймальної Чернівецької телерадіокомпанії після євроремонту з’явився килимок «Welcome» , я побачив можливість  запросити гостей на одну з передач радіо «Буковина»…

 

Уроки культури в аеропорту комунальної власності…

…Домашні, раптом, згадали, що вдома немає «нормальних капців». Треба було Річарду великі, свасі найменші, а дочці середні. На жаль,  бабусь на Червоноармійській,  як на зло, не було. Купив три пари у «маркеті» за 400 грн., що перевершило річний гонорар  журналіста державного ЗМІ.

Зустріч в аеропорту відбулась на рівні Блера і Тимошенко. Хоча рейс Київ-Чернівці-Ужгород затримався мало не на три години, а куфер свахи на коліщатках десь пропав… Він знайшовся після експресивних переговорів з обслуговуючим персоналом, який безапеляційно відповідав на питання пасажира навіть тоді, коли пасажир ще  й не виклав суті питання. Я, раптом, згадав, що,  поспішаючи, забув капці на роботі. Але з’ясувалось, візит відбувався у англоформаті , і гості спочатку мали поселитись в готелі. Родинна ж зустріч планувалась пізніше. З обов’язковими при цьому дарунками. Ото ж капці згодом зіграли роль  презента «у відповідь».

 Дочка пояснила, що сваха  боялась  України, де, за її версією, «їдять собак», а на людей чекають прикрощі.  Випадок з валізою її шокував, а звичка українців розмахувати руками і відповідати без реприз «леді» або «сер» налякала, бо у них ніхто не вигукує, як Пилип з конопель, а працівники сервісу пунктуальні й чемні. Стосовно ж популярних у нас матів, то у  прикрих випадках британці кажуть  «Сер, я маю підстави вважати, що вас народила мати легкої поведінки»…

Словом, я збагнув, що образ агресивної країни з дисидентами за роки роботи на Бі-бі-сі, помножений на британський консерватизм, виявився домінуючим. Про інтерв’ю на радіо  не могло бути й мови. Спантеличений початком, я  підігнав свого «Мерса» під двері аеровокзалу, і отримав урок  уже на адресу власного іміджу… Британка, передусім, пришпилила себе паском безпеки… А редактор газети УДАІ УМВС «Дорожній вісник», який вчив учасників дорожнього руху європейській культурі, раптом  згадав, що свій пасок ще й ні разу не використовував...

Слава Богу, в готелі на Головній  нас зустрів швейцар, апартаменти, зняті Сандрою, були  «окей», як і вечеря в  ресторані, яку британка дала в честь  прибуття в країну, «де їдять собак».

…Вночі мені снились буковинські губернатори, лорди в  парламенті, килимок  «Welcome» і капці…

 

Важко щось прогнозувати в країні стресів…

Вранці я вирішив, що кожен мій крок має бути  чітким, як хід Біг-бенда. Ми завбачливо відмінити поїздку в Путилу на вихід в полонину, оскільки вночі гриміло, і запланували  Німчич, де Річард збирав шкаралупу і де гірська далечінь  вуалює красоти «Путильської Швейцарії» з розбитими повінню дорогами.

І раптом, я з жахом помітив, що «Мерс» перехилився... Дріт в старій шині, чого я чекав давно, маючи на увазі «дотерти» резину до кінця, пробив камеру , яку я також вставив у «безкамерку» всупереч «європрактиці», аби «вичавити» з гуми останнє. Оскільки запаска була не ліпша,  я підкачав  шину, і прибув до готелю рівно о десятій, промовивши  «Гут монен» з виглядом кота, який наробив шкоди. Сваху потрібно було обережно вживлювати в наші реалії. Її попередили  про необхідність «на момент» заїхати на сервіс з технічних причин. І тут я  згадав, що у неділю працюючої вулканізації у нас не знайдеш. Хіба що в «шопі» на задвірках ринку на Дубинській, де є перспектива натрапити на бродячих собак… Вибору не було, оскільки посекундно в камері ставало меншу повітря, а у мене менше надії на успішну презентацію потенційних ресурсів Буковини.

На щастя, обійшлось без собак, щоправда, два працівники сервісу в засмальцьованих футболках підняли зад  «Мерса» лише хвилин через п’ятнадцять. Ще стільки ж  мій «німець» смутно дивився фарами в калюжі, що викликало в Сандри купу запитань... Зрозумівши, що відтепер кожне моє слово може бути спрямованим проти мене, я відійшов у бік. І тут Річард почав фотографувати працівників автосервісу. Як ексклюзив українських реалій. Ті запротестували. Дочка пояснювала, що хлопець англієць, і їх не розуміє.

            —Та який він англієць,—почув я у відповідь майже лайку, — якщо у безкамерну шину вставив камеру! Це ж сміття!

Сандра, у якої за Біг-бендом наближався час полудневої кави, була явно перелякана. Я вимушений був вжити фразу «Сер, я маю підстави вважати, що ваша мати…», щоправда в українському варіанті, і пояснити, що до мене приїхала англійська сваха, у якої все розписано по хвилині. Пізнавши у мені «свого», хлопці співчутливо зауважили, що наш сват таку сваху вигнав би на другий день… Я не став перечити.

 

Контрасти вражень

Незабаром Мем компенсувала настрій на «Акві», де їй подали очікуваного сорту каву. Дорогою ми з дочкою затягнули «горіла сосна» і «єстедей». А коли  Мерс штурмом взяв «Припор» на Німчичі, розмитий нічною зливою, і  відкрились горизонти Карпат, я почув   компліменти на адресу моєї водійської майстерності.

В місцевому ресторані бармен у вишитій сорочці, почувши нефальшиву англійську, став підкреслено ввічливим. Очевидно, «наші», подумалось мені, чекають на грошовите замовлення... Але був приємно вражений, коли Сандрі, яка замовила лише чай, було подаровано  дві писанки. Щоб британці приїжджали на Буковину. Сваха помолоділа і пішки подолала стежку до Протятого каміння, милуючись красотами природи.

Подібні контрасти на нас чекали і впродовж наступних днів. В одному з поважних чернівецьких ресторанів подали рибу, у якої фольга-обгортка мала ліпший смак , ніж саме блюдо. «Євроціна» продукту здивувала навіть Сандру. Попри те, Мем демонструвала чемність, перебираючи  снідь ножем, і була  втішена, коли я запросив її до танцю, аби розрядити ситуацію. У «мінуси» виховательки Ітон-коледжу потрапили переповнені маршрутки, похмурі  «панельки» і ями на дорогах.

В один з програмних днів візиту,  саме в День журналіста, я  ( вперше в житті) вчепив на костюм  значок члена спілки журналістів,  відзнаки МВС, держадміністрації, аби сваха бачила, що сват у неї «не промах». Втім, мій брежнєвський вигляд пори поважне «Вау!» викликав у репортера Бі-бі-сі коментар на предмет того, що в Британії журналісти відзначаються не державою, а на творчих конкурсах.

Загалом, резюмувала британка, вона побачила більше, ніж очікувалось. Більше зрозумів і я. Самодостатні британці — це мільйони «окремих держав» у щільнику Британської корони. Побудованих, а не «розбудованих» на вікових родинних традиціях. Їхня «лордівська» вибагливість уже не здавалась мені хизуванням. Це стиль життя, в основі якого повага до «особи», найвищої вартості в демократичному суспільстві. Вони терпеливі до тих, з ким мають справу. Якось я запропонував Річарду подивитись матч «Барселона-Вердер». Зять слухняно втупився в екран, хоча згодом з’ясувалось, що він сам висвітлював цей матч в Барселоні, як кореспондент.

  Британці прохолодно ставляться до власної влади, яка для них є слугою, і має їздити на роботу роверами, а не на «Мальбахах». Вони вважають, що парламент багато коштів виділяє на озброєння і мало на «соціалку», дуже шанують порядок в родині. Власне, порядок в родині, порядок в державі… Так кажуть і у нас наші мудрі газди. Між іншим, в характері Сандри багато спільного з характером мого батька Миколи Томківа, багаторічного директора Розтоцької школи. З вихователькою Сандрою вони ідентичні в строгості, вимогливості, безкомпромісності до тих, хто ганьбить рід, державу.

 Через тиждень після від’їзду гостей  увечері в квартиру постукали. На порозі стояли симпатичні дівчата з служби послуг. Вони урочисто передали величезний букет квітів з відкриткою від Сандри. У ній висловлювалась вдячність за прийом та стверджувалось, що Мем, яка боялась собак в Україні,  знайшла у ній свою родину…

 

Анатолій Томків, член національної спілки журналістів України.

 

Інформація про конкурсанта:

 Томків Анатолій Миколайович, Редактор газети УДАІ УМВС України в Чернівецькій області «Дорожній вісник», Газета УДАІ УМВС України в Чернівецькій області «Дорожній вісник». Досвід роботи у журналістиці - понад 30 років

Професійні нагороди, відзнаки:

Член спілки журналістів України, нагороджений почесною відзнакою Чернівецької обласної ради та обласної державної адміністрації „Буковина” за розвиток місцевого інформаційного простору, відзнакою МВС України «За бездоганну службу» ІІ ступеня, Подяками МВС України за творчий внесок у формування нового образу органів внутрішніх справ України, лауреат ІІ премії ХІІ Всеукраїнського фестивалю телевізійних і радіопрограм «Калинові острови» у номінації «Україна і світ», призер багатьох республіканських конкурсів у сфері радіожурналістики.

 
 

Думка журі

 
 
[повернутися до переліку робіт]
[повернутися до переліку номінацій]

   
 
2686
 
Наші партнери

Організатори
 
Генеральний телевізійний партнер
 
Інформаційні партнери
Медіабізнес ГУРТ Незалежна медіа-профспілка України Громадське радіо Детектор Медіа СУД НА ДОЛОНІ HelpSMI
 
Партнери конкурсу
USAID Internews SIDA
 
Спонсори конкурсу