Вхід на сайт
Логін:
Пароль:
[Забули пароль?]
 
закрити
 
 
 
 
 
Головна  
 
 

Номінація: Найкращий матеріал з громадянською позицією

Критерії:

- актуальність;
- затвердження суспільної місії журналістики;
- авторська небайдужість, суспільна позиція;
- соціальна значущість.

Усі роботи, подані в цю номінацію, можуть бути також номіновані на присудження спеціальних призів та інших нагород, оголошених Організаторами конкурсу "Честь Професії"

  • оцінка від 1 до 10 за десятибальною шкалою (1- мінімальна оцінка, 10 - максимальна; ви можете використовувати тільки цілі бали);
  • ви можете висловити особливу думку стосовно кожної з робіт у спеціальній формі. розташованій під роботою
  •  
 

««Героїня праці з Раківця»»

Стражник Людмила  | Друкована робота

 
 

 

Героїня праці з Раківця не користується депутатськими привілеями

 

Якось нині особливо відчутно прірву між простим людом, котрий нерідко гибіє в малих селах і великих містах, й тими його представниками у владних кабінетах, котрим делеговано право та обов’язок цей народ захищати. Не беремося переймати з минулого все без перебору, та все ж є багато такого, про що варто не лише згадати, але й повчитися. Як приклад – історія життя депутата Верховної ради СРСР двох скликань, єдиного нині живого на Прикарпатті Героя Соціалістичної праці Меланії Ленчовської з Городенківщини, до якої ми навідалися якраз в день її сімдесятилітнього ювілею разом із колишнім парторгом місцевого колгоспу Сергієм Кемським, колишнім другим секретарем райкому компартії Борисом Пухою та  тодішнім молодіжним вожаком Ярославом Левкуном.  

Звична для придністровських сіл вузенька вуличка з одностороннім рухом, поміж високих мурів з місцевого каменю. Прості хати з численними прибудовами. Одразу за хвіртками — дух сільського газдування. Минаємо худеньку жіночку в барвистій хустині, брунатно-червоному кожушку й вишневій шаляновій спідниці й зупиняємося з подивом: та то ж і є Меланія Ленчовська! До Раківця ж ми прибули з нагоди саме її 70-літнього ювілею. Але в тім-то й річ, що аж ніяк не виглядає на свої роки. Та й через якусь хвилю утверджуємося на думці: час, здається, зовсім не змінив щебетливу вправну ланкову, котрій випала честь бути і депутатом Верховної Ради СРСР сьомого та восьмого скликань, і членом ЦК КПРС, і, нарешті, нагородженою золотою зіркою Героя соціалістичної праці. І хоч ці регалії, можливо, нині вже не такі популярні, як, скажімо, ще якихось двадцять років тому, та це аж ніяк не применшує заслуг нашої краянки. Зажила ж бо слави дуже важкою, воістину самовідданою працею.

 

Власне, життєвий шлях Меланії Ленчовської практично нічим не відрізняється від доль мільйонів селян, котрі в повоєнний час закінчили школу. З гіркотою нині згадує, як босими по стерні, бо не було в що взутися, в’язали снопи за косарями та жниварками. Як непросто зароджувалися потужні відтак колгоспи: був і спротив людей, була й відверта наруга над поважними господарями… А що, втім, мали робити прості люди, як не коритися новій владі? Як жартома нині каже Меланія Ленчовська, найбільшим її багатством були сапа і поле, які від неї ніхто не міг забрати. З ними й проходила свої університети.

 

Були, щоправда, пропозиції вступати до Снятинського сільськогосподарського технікуму, але вважала, що заочне навчання — не для неї. Окрім того, як обрали ланковою,  життя закрутилося на повні оберти, про науку годі було й думати. А через три роки її, двадцятисемилітню  селянку, обрали депутатом Верховної Ради. По-нинішньому сказали б, що піарилася влада: доля правди в цьому, звичайно, є, але представництво в найвищому законодавчому органі держави-монстра з півмільярдним населенням, площею, як тоді підкреслювала пропаганда, в шосту частину суші земної кулі — честь, погодьмося, неабияка.

 

Меланія Михайлівна гортає дві грубезні книжки (раритети, за якими, певне, полюють колекціонери), де представлені всі депутати Верховної Ради СРСР отих її двох скликань. Поруч із нею, депутатом від Снятинського виборчого округу, прибалтійський міністр Вольдемар Леїн, голова колгоспу Юліонас Лейтіс із тих же країв. Серед депутатів — легендарні в ті часи Ворошилов, Ковпак, Гагарін… Акцентує на цьому увагу не задля ностальгічної згадки про минуле життя-буття, а підкреслює, що тоді була хоч формальна рівноправність. Бо хто нині ходить у депутатах, як не мільйонери-мільярдери? Чи бодай хтось із них піде сапати буряки, восени в непогоду микати величезні підорані корені, чистити та закидати на автомашину, носити кошами кукурудзу, підсобляти на збиранні картоплі?.. А взимку – збирати попіл та курічки, щоб було відтак чим підживлювати поля?.. Теперішні "слуги народу" віддалилися від простолюдинів на катастрофічну відстань. А Меланія Ленчовська, чи такі ж, як вона, прості тодішні депутати, свою місію мала за високий громадянський обов’язок. Та й суперквартир у центрі столиці чи мільйонних компенсацій не отримували. І десятків "помічників", утримуваних за рахунок "електорату", не мали.

 

Щоправда, за сорок карбованців один помічник таки був у Меланії — її чоловік. Й коли поважна його дружина поверталася з чергової сесії чи з’їзду, то обидвоє одразу ж… чинно йшли в поле. Було, правда, що й дівчата з ланки підсобляли, сапали-проріджували бурячки. Зчаста ж доводилося самотужки надолужувати прогаяне. Хоча ланка була тоді, як одна сім’я: разом і працювали, й обжинки святкували, і на ферму йшли заміняти подруг, коли день тваринника святкували. Досі хор їхньої ланки, так би мовити, дієздатний: співають гуртом у церковному хорі.

 

А депутатські накази які тоді давали! Досі, напевне ж, пам’ятають у нашому краї, що саме завдяки депутатському мандатові Меланії Ленчовської не раз і не два відчинялися двері високих столичних кабінетів. І не сумнозвісний теперішній "білий конверт", а саме такий, як у неї, мандат мав таки справжню вагу. Щось наїздилася разом із тодішнім головним лікарем району Романом Блонським, поки нинішню лікарню відкрили! Або ж відтак із Володимиром Ткачуком, його наступником, ще й обладнання для поліклініки "вибивали". На відкритті красивого великого лікарняного комплексу проста сільська жінка була в президії серед високоповажних гостей, а нині навіть „депутатською” палатою не користується: ніяково якось самій нагадувати про давні заслуги… Хоч, було, заступилася одного разу за таких, як і вона, „селюшок”, як спогорда казали на них дві міських медички в пологовому відділенні: допекло, як „вошивими” обізвали, дівчата ж підказали першому секретарю поскаржитися. Щоправда, допоміг.

 

Про газ, який наша депутатка допомогла провести до району, нині взагалі легенди ходять. А тоді вона мусіла, лишаючи на родину хвору неньку, день в день до обласного центру їздити чи в столиці „вибивати”. Й інфаркт „заробила”…  То вже пізніше, коли газифікували Раковець, підсміювалися над Меланією Михайлівною, мовляв, собі ж не надбала жодних зручностей. Бо й мешкає, до слова, не в палацах, а в звичайнісінькому сільському чвораку, разом із дочкою Марією і зятем Дмитром. І діти на високі університети не посягли.

 

Молодша дочка також мешкає у Раківці. З Пашею, або ж Параскою, бо народилася якраз на святої Параски, у мами, між іншим, пов’язані цікаві спогади. Була то пізня осінь, коли ходила в тяжі. Але буряки треба було зібрати, то разом з усіма в сльоту микала здоровенні, як гарбузи, корені, лише злегка підорані трактором. На рядок до ланкової підійшов перший секретар райкому Яків Погребняк, мовивши, що начебто потовстішала Меланія. Подруги жартома відказують: "Ось, дочекаєтеся: ще вродить на полі!" Закотив штани начальник, став на Меланчин рядок підсобляти, а болото ж було по коліна! „Може, тому й працьовиті діти вдалися, і на землі вміють господарювати” – пригадуючи ті часи, мовить Меланія Ленчовська, – і до мистецтва прилучаються. Скажімо, Паша разом із дочками Вікторією та Уляною вишивають сорочки на замовлення, мають багато роботи”. Безперечно, то знаменита їхня мама і бабуся таланти оті передала. Та й не лише вишивати, але й ткати навчила: Раковець завше славився рукодільницями.

 

— Це було щось екзотичне для частих заїжджих гостей, — сміючись, пригадує Меланія Михайлівна. — То письменники придивлялися, як працюю за верстатом ткацьким, як верети чи запаски робила, то телевізійники тримали в полі зору. Знімали не лише нашу роботу в полі, але й наше дозвілля. А якось, також для екзотики, мала я пригощати столичних гостей у себе вдома. Накрили з подругами розкішний стіл в саду з наших місцевих страв, кулеші наварили, юшки рибної, грибочків, ще й самогон поставила… То потім переказували гості, що сумно було їм другого дня в міському ресторані! А коли разом із депутатською делегацією якось відвідала Сполучені Штати, ото тамтешні сенатори дивувалися: як це проста ланкова опинилася серед таких поважних людей!? А я у відповідь демонструвала руки: мозолисті, потріскані — найправдивіший документ про мою роботу. Казала дати мені сапу, то я покажу, який я герой.

— То правда, що були ви гострими на язик, за словом, як мовиться, до кишені не лізли?..

— Було мені тоді лише двадцять сім. Але жодного страху чи плазування перед сильними світу сього! До речі, в Америці приймали нас не лише в сенаті, але й в одній із православних церков. То я, як звиклося, перехрестилася перед обідом, на що високоповажний поет Іван Драч доволі грубо відреагував. Ото б пригадати йому ту давню історію нині, коли він представляє себе такою високодуховною постаттю! А щодо вашого запитання, то на пам’ять приходить ще один епізод. В одному з московських музеїв розповідали біблійну історію, та так неграмотно, що я, не стримавшись, поправила гіда. А він не розгубився: дав мені указку в руки, мовляв, коментуйте. І я не знітилася, хоч потім було дивно, що ніхто мені "не закрив рота", а були ж у нашій групі й високі обласні керівники, всі, як один, комуністи. А скільки було різних випадків, що й колядували разом, і великодніми стравами смакували!

— Та що казати, офіційно була одна пропаганда, а на практиці ж усілякі історії траплялися, — до розмови долучається Сергій Кемський. — Наприклад, на перевірку до Раківця з райкому партії найбільше полюбляли приїжджати на другий день після жовтневих свят. Село до цієї події готувалося неабияк, бо на Дмитрія тут — храмове свято! Або ж на старий Новий рік, 14 січня, завжди була нарада в райкомі, а опісля їхали до Меланії Ленчовської, де й іменинницю вшановували, і колядували-засівали до ранку!..

— Та душа народу ніколи не мінялася, — доповнює Меланія Михайлівна. — Ось ми із Ярославом Левкуном , тодішнім вожаком нашої молоді, організовували такі концерти: нашу ланку часто вшановували, мало завжди добрі показники і наше господарство. А покійний нині голова колгоспу Роман Равлюк дбав і про добру роботу, і про гідний відпочинок людей. Техніку в поле не випускав, як не перевірив особисто. Якось заставив агронома вибирати гнилу картоплю з сівалки! Та й умови праці які були в "Прогресі"! На фермі — санпропускник, стоматкабінет, чергові лікар і медсестра, безплатне харчування. А нині, повірте, болить за розваленим, таким колись потужним, господарством.

— Нині годі уявити, одначе, що вас обирали ще й членом ЦК КПРС. Ось колишній секретар райкому Борис Пуха розповідав, що не раз мався за те, коли невчасно до обласного центру вас доставили, або ж не так убраною…

— Ну, хустку "американську" з мене ніколи не знімали, а про пленуми в Кремлі досі маю приємні спогади: як-не-як, за одним столом із самим Юрієм Гагаріним, першим космонавтом, чаркувалася, як і з багатьма іншими знаменитостями. А чи впливав мій голос на якісь рішення "партії й уряду", хто зна? — А після недовгої задуми продовжує: — Тоді ж усе приймалося одноголосно. Як на мене, і нині не завадило б "розчинити" високих очільників у представницькій владі простими трударями, щоб хоч колись до нашого голосу дослухалися!

 

Людмила СТРАЖНИК.

 

Із сімдесятилітнім ювілеєм уславлену трудівницю Меланію Ленчовську привітали перші особи області й нашого району — голови ОДА й обласної ради Микола Палійчук та Ігор Олійник, голова райдержадміністрації Василь Ємчук і Богдан Кобилянський. Вони адресували Меланії Михайлівні найщиріші побажання міцного здоров’я, довгих років життя, благополуччя, Божої опіки їй та її великій родині.

 

Інформація про конкурсанта:

Стражник Людмила Степанівна, Редактор відділу соціальних проблем, Городенківська районна газета «Край» Івано-Франківської області. Досвід у журналістиці – 10 років.

Професійні нагороди: І місце на Всеукраїнському конкурсі «Соціальний журналіст-2007»

 

Думка журі

 
 
[повернутися до переліку робіт]
[повернутися до переліку номінацій]

   
 
2820
 
Наші партнери

Організатори
 
Генеральний телевізійний партнер
 
Інформаційні партнери
Медіабізнес ГУРТ Незалежна медіа-профспілка України Громадське радіо Детектор Медіа СУД НА ДОЛОНІ
 
Партнери конкурсу
USAID Internews SIDA
 
Спонсори конкурсу