Вхід на сайт
Логін:
Пароль:
[Забули пароль?]
 
закрити
 
 
 
 
 
Головна  
 
 

Номінація: Найкращий матеріал з громадянською позицією

Критерії:

- актуальність;
- затвердження суспільної місії журналістики;
- авторська небайдужість, суспільна позиція;
- соціальна значущість.

Усі роботи, подані в цю номінацію, можуть бути також номіновані на присудження спеціальних призів та інших нагород, оголошених Організаторами конкурсу "Честь Професії"

  • оцінка від 1 до 10 за десятибальною шкалою (1- мінімальна оцінка, 10 - максимальна; ви можете використовувати тільки цілі бали);
  • ви можете висловити особливу думку стосовно кожної з робіт у спеціальній формі. розташованій під роботою
  •  
 

««Я хочу! І гвалтую…»»

Пахолко Оксана  | Друкована робота

 
 

Так цинічно заявляє звинувачений вже не у першому злочині мешканець Кам”янко-Бузького району, який завдяки високим покровителям і далі залишається на свободі

 

Схоже, що сакраментальна фраза Глєба Жеглова “Вор должен сидеть в тюрьме” давно перестала бути актуальною для України. Бо не має значення – злодій ти, гвалтівник чи наркодилер, - усе зійде тобі з рук, якщо маєш знайомства чи родинні стосунки з “потрібними” людьми.

 

Принаймі, на таку думку наводить вражаюча своєю безкарністю історія життєвих “подвигів” 39-річного Івана М., жителя одного з сіл Кам”янко-Бузького району на Львівщині. За цим чоловіком тягнеться такий шлейф протиправних діянь, що у стінах райвідділу міліції його не знає, либонь, хіба що прибиральниця. Правоохоронці кажуть: уже втомилися раз у раз затримувати його за підозрою у скоєнні злочинів, порушувати кримінальні справи і... знову бачити Івана на волі.  Двічі судимий за “наркоту” і згвалтування він з гідною подиву періодичністю знову “конфліктує” з законом і знову виходить сухим із води.

 

Ось і остання справа про згвалтування Олени В., порушена працівниками міліції на початку вересня 2008 року, схоже, має всі шанси “залягти” у глибоких шухлядах судових інстанцій. Потерпіла пройшла всі принизливі процедури дачі показів, пережила судово-медичні експертизи та очні ставки, а звинувачений у згвалтуванні спокійнісінько ходить селом і вихваляється: “Нічого ви мені не зробите! В мене всюди є “плечі”!”....

 

Розслідувати подробиці цієї справи взявся і агент “Інформатора”.

 

У міліції, прокуратурі та суді всі в один голос заявляють: «За ним давно тюрма плаче!» А ґвалтівник гуляє на свободі й далі чинить наругу над жінками

 

Коли чуєш цю історію зухвальства й тор­жества беззаконня, не можеш повірити, що таке ймовірно. У нас під боком – не у глухому селі, а в приміському, де все на видноті, – покидьок із року в рік ґвалтує жінок, відбувається легким пере­ляком і має в носі нашу сліпу Феміду.

Кримінальні справи проти нього відкривають і закривають, за страшні злочини дають умовні терміни покарання, а він (до речі, батько двох дітей) ходить селом і насміхається: «Нічого ви мені не зробите! У мене “наверху” свої люди». І вся величезна правоохоронна система – зі слідчими, суддями і прокуро­рами – ніяк не дасть собі ради з чоловіком, який, хильнувши для хоробрості, завтра знову може ґвалтувати наших сестер, дочок чи й матерів...

 

«Не знаю, як лишилася жива»

 

...Того серпневого вечора Оле­на сама стояла на зупинці в центрі села. Останньою «марш­руткою» планувала доїхати до Львова, на зустріч із колишніми однокурсницями. Коли побачи­ла, як у село в’їжджає зелений «Фольксваген-Пасат», нічого лихого й подумати не могла. Ав­томобіль загальмував біля дівчини, водій виглянув із віконеч­ка і запропонував підвезти, куди треба. Олена чемно подякувала й відмовилася. Але чоловік за кер­мом наполягав, а потім вийшов із машини і, схопивши її за волос­ся, силоміць кинув на переднє сидіння. Дівчина пручалася, впиралася ногами в землю, і тоді «добродій» кілька разів щосили вдарив її дверцятами по ногах. Так Олена опинилася наодинці з ґвалтівником, через якого протя­гом багатьох наступних місяців прокидатиметься ночами від кошмарних сновидінь...

Деякий час їхали мовчки. Сильний запах перегару не за­лишав сумнівів: водій п’янючий. Раз у раз Іван Каранський (за нормами Цивільного кодексу імена та прізвища потерпілої і підозрюваного змінено. – Авт.) виїжджав на зустрічну смугу, їхав по ній, навіть врізався в бордюр. Олена благала відпус­тити її, але даремно. У той час вона молила Бога про одне: не розбитися, лишитися живою. Аж раптом Іван звернув із траси на бічну дорогу поміж полями. Від’їхав на півтора кілометра, загальмував і наказав дівчині зняти одяг. Олена спробувала його зупинити, вгамувати, та чо­ловік лише розлютився. Схопив її за шию, почав бити долонями по обличчю: «Заріжу, якщо не роздягнешся», – погрожував.

Зрештою почав сам зривати з неї вбрання. Дівчина била його сумочкою, кричала, а Іван, здавалося, тільки цього й чекав. Жбурнув сумку на заднє сидін­ня, наказав вимкнути телефон, який не змовкав від дзвінків подруг, і взявся до справи... Він ґвалтував її аж до ранку, довго і з особливим садизмом. Спека була страшенна, а чоловік, щоби хто не почув криків жертви, позакривав усі вікна та двері в машині. Від запаху поту, перегару й немитого тіла Івана Олену знудило. Та це не зупинило ґвалтівника – як і те, що знесилена жертва двічі непритомніла. Тоді поїхав він у сусіднє село, набрав із чиєїсь криниці відро води і раз у раз за­нурював у нього голову Олени до самого дна. Дівчина захлиналася, приходила до тями, плакала, а Іванові все було мало, – він ро­бив із нею, що хотів і як хотів... Після трьох годин знущань Олена спробувала перехитрити ґвалтівника: попросилася «в туалет». Іван подумав, що голою вона нікуди не втече, і відпустив. Та дівчина, щойно ступивши на землю, чимдуж дременула полем між рядами пшениці. Не зважала на те, як виглядає – хотіла будь-що вирватися від насильника. Та Іван наздогнав Олену і за волос­ся затягнув назад в автомобіль. Усе почалося знову...

На годиннику була п’ята ран­ку, коли ґвалтівник нарешті вта­мував свою хіть. Либонь, намага­ючись згадати, що вчинив, почав погрожувати Олені: «Спробуй тільки комусь розкажи, – приб’ю! Бо я, як вип’ю, то нічого не тям­лю, – виправдовувався. – Але в мене всюди свої люди: мені нічого не буде, а ти себе згань­биш. Тож краще заткнись!» На­самкінець попросив в Олени 40 гривень на бензин, щоби доїхати до Львова. Камера відеонагляду на АЗС зафіксувала, як зелений «Фольксваген-Пасат» в’їжджав на заправку... Перші перехожі у Львові бачили, як на автобусній зупинці водій виштовхнув із машини розтріпану дівчину в по­шарпаному брудному одязі. Як вона вийшла з авто і, знесилена, впала на асфальт...

 

Поки спить правосуддя...

 

«Кілька днів я не могла підня­тися з ліжка – лежала й плакала. Намагалася зрозуміти, чому таке сталося саме зі мною, – розпо­відає 24-річна Олена. – Брат, який прийшов через два дні, зрозумів усе з першого погляду. Він і змусив мене написати заяву в міліцію».

Проти Івана Каранського ще 19 вересня 2008 року порушили кримінальну справу №1190571 за статтями 152, ч.1 і 153, ч.2 (зґвалтування у природний і неприродний спосіб). Відтоді минуло майже півроку, а віз, як кажуть, і нині там. Олена відбула всі принизливі процедури дачі показів, допити слідчих, пере­жила численні судово-медичні експертизи, візити до психолога та психіатра. Їй ночами сняться жахіття – і все здається, що за­хлинається, тоне в глибокій воді. Лікарі виписали заспокійливі пігулки – Олена п’є препарати пригорщами і каже, що коли б не вони, то, напевне, збожево­ліла б...

«Після того, як Іван найняв собі адвоката, він двічі на очних ставках змінював свідчення, – пригадує Олена. – Сидів на­впроти і відверто сміявся мені в обличчя, наче він – герой, а я – злочинець. Потім приїжджали його мати та дружина, благали забрати заяву. Питали, чи мені,

може, чогось від них треба... Коли ж я категорично відмовилася, почали оббріхувати мене перед слідчим. Мовляв, я через зна­йомих вимагала в них гроші, а потім приїхала до них додому й отримала за мовчання п’ять тисяч доларів. А я навіть не знаю, де вони живуть! Кажуть, що Каранський має покровителя в прокуратурі, слідчого, який буцімто консультує його, як слід поводити­ся і що казати. Та й сам Іван не раз розпові­дав (і не тіль­ки мені): “У мене всюди свої люди!” На кожному кроці вихва­ляється, що голова суду йому родич, тож у біді його не покине... Слідчо­му, який веде справу, Каранський якось заявив: “Я, коли вип’ю, нічого не можу з собою вдіяти... Я хочу – і ґвал­тую!”» Побо­юючись, що справа заляже у глибоких шух­лядах судових установ, Олена написала лист-скаргу проку­ророві області. Відповіді чекає й досі...

А що ж мілі­ція? Прокура­тура? Суд? Де закінчується правда і починається правова вседозволеність? «Ми висунули Каранському звинувачення в зґвалтуванні. Справа перебуває на завершальному етапі, й неза­баром її буде передано до суду, – запевнив полковник Ігор Ка­луський, начальник Кам’янсько-Бузького райвідділу міліції. – Цей Каранський усім нам давно в печінках сидить! Адже це не вперше його звинувачують у зґвалтуванні. І за наркотики ми його притягали, і за крадіжку... Та цього разу зібрали проти нього достатньо доказів – він таки опиниться за ґратами. Для нас це справа честі».

«Послужний список» 38-річного Івана Каранського справді вражає: зґвалтування, справа про незаконне зберігання наркотиків і крадіжку майна. Слідчий мілі­ції Василь Гузій розповів, що за перше зґвалтування, скоєне 1995 року, Каранського засудили до року і шести місяців ув’язнення (з яких він відсидів лише ві­сім місяців). За друге 2001-го Галицький суд призначив йому 1,6 року умовно і 250 гривень штрафу! А справу 2007 року про незаконне зберігання й торгівлю наркотиками закрили за недо­статністю доказів.

Збираючи інформацію, ми натрапили на ще один напрочуд цікавий факт: наприкінці 2007 року мешканка села Печихвости написала в міліцію заяву про те, що Каранський проник в її хату і намагався пограбувати. За цим фактом порушили кримінальну справу, але... Через кілька місяців її закрили. Натомість з’явилася інша – проти самої заявниці, яку звинуватили і засудили (!) за надання неправдивих показів. Однак 87-річна жінка ні сном ні духом не відає, що отримала судимість! Як таке могло ста­тися, можна тільки гадати. Чи їй підсунули на підпис папери, яких вона не прочитала; чи за­судили заочно, сподіваючись, що немічна бабця, яка ледве ходить, навряд чи оббиватиме пороги суду, шукаючи справедливості...

Звідки така безкарність, яка дозволяє людині з кримінальним минулим залишатися на волі й далі чинити свої чорні справи? Бо коли чуєш такі вироки за скоєні Каранським злочини, неминуче постає питання, чому наш най­гуманніший у світі суд такий по­блажливий до ґвалтівника?

 

«То гарний чоловік, але як вип’є...»

 

У пошуках відповіді агент «Інформатора» дійшла до проку­рора та голови суду Кам’янсько-Бузького району. Адже не без причини злочинець прикри­вається широкими плечима у цих інстанціях! На жаль, слід­чого, який нібито перебуває у консультаційно-дружніх сто­сунках із Каранським (і якому, подейкують, той допомагає буду­вати хату) на місці не виявилося. Як запевнила секретарка, поса­довець аж на цілий місяць поїхав у відрядження. Зате головний прокурор району Михайло При­ходько категорично запере­чив будь-які свої та підлеглих родинно-товариські стосунки з Каранським. «Ми з ним – не родичі, і бути ними не можемо, – сказав пан Приходько. – Я сам родом із Волинської області, а він місцевий. На цій посаді я зовсім недавно. Жодного стосунку до нього не маю й мати не хочу! Цей чоловік – покидьок і непотріб, якого ще пошукати. Позиція моя як прокурора чітка: він повинен сидіти в тюрмі. Ні про що інше не може бути й мови».

Зате з вуст голови районного суду Михайла Назаркевича до­велося почути чимало цікавого. Телефонна розмова з ним на­стільки вразила, що друкуємо її повністю:

– Підозрюваний вихваля­ється, що має скрізь «плечі», а вас називає своїм родичем. Можете підтвердити це або спростувати?

– Ніякий він мені не родич, взагалі ніхто. Ми не можемо з Каранським бути родичами, бо я – з Нового Ставу, а він – із Пе­чихвостів. Жодного відношення до нього не маю.

– Тобто ні родинних, ні друж­ніх стосунків ви з ним не маєте?

– Я взагалі його лише раз у житті бачив, коли ще працював головою апеляційного суду об­ласті. Коли його вперше садили, він приходив просити, щоб я йому поміг. А я – людина добра. От ви прийдете до мене щось просити – і вам поможу. Кожно­му поможу...

– Якщо він злочинець, ґвал­тівник – теж будете помагати?

– Та що ви всі до нього вче­пилися? Всі щось під нього копають...

         Він же жінок ґвалтує!

– Яких жінок?... Ну, було колись – так він уже відсидів за це півтора року. А другу кримі­нальну справу закрили, і третю також... Так ні – взялися за нього і «юзають»... І маму його «взувають»...

– Але ж, кажуть, вона маком торгує...

– Та що ви роздуваєте все... Ну, знайшли в них там у хаті 176 грамів маку... І що? Чого на нього напали? Он у мене вдо­ма два мішки лежать, і ніхто до мене не йде... Його просто хочуть згнобити...

– То ми і хочемо з’ясувати, хто його гнобить, чому за ним стільки злочинів, а він – на свободі...

– От і розслідуйте, розслі­дуйте... Приїдете – я вам все розкажу....

Ми негайно скористалися за­прошенням і наступного ранку розмовляли з паном Назарке­вичем у його кабінеті. Те, що ми почули, вартує того, щоби бути переданим повністю зі збережен­ням мови дійової особи.

– Каранський... Каранський... Пригадую... Але я ніякого відно­шення до нього не маю. То я вам кажу як на духу... Бо він такий чоловік... дуже гарний. Але як п’яний, то такий страшний і може зробити вам не знати що, повірте мені. В першому випад­ку – то ви знаєте, то була така житейська історія... Я ще був тоді в обласному суді. Там мама його прийшла, туда-сюда... Ще Леськів Василь Іванович тут був (тодішній голова районного суду. – Авт.), він його судив, дав йому півтора року.

Але то не повірите, як було... Дівчинка продавала віночки. Він сказав: «Я то все в тебе куплю». Завів до себе додому, туда-сюда, посиділи. Він пішов в іншу кімна­ту, а прийшов за хвилину голий і взяв ту кобіту зґвалтував. То в Печихвостах давно було. Другий раз я там не знаю, прав він чи не прав. Другий раз у Львові якусь стареньку бабцю зґвалтував на території Галицького району. Зампрокурора (а колись був про­курором району) – мій однокурс­ник, все там розслідували, а потім стара відмовилася від заяви. Він пішов з нею додому, там пере­спав, вона подала заяву, а потім туда-сюда... Він ходив її просив, молив, ця справа десь півроку чи рік тягнулась, а потім її закрили, бо стара відмовилася. Ну але то менше з тим...

Інший був випадок... Ви не по­вірите! Як він женився, донька в нього народилася. Були хрестини, вони випили, а потім Каранський сів у машину, повіз до Львова своїх двох колєгів. Вони кажуть: «Дивися, якась кобіта йде, давай візьмемо її». Взяли, десь там пішли з нею... Трохи цьома-гама, там переночували ті двоє, потім вийшли, посадили її в машину до нього, а вона каже: «Завези мене в Жовкву». А він не захотів, то вона розізлилася і пішла заявила на нього, хоча він там був не винува­тий. Але та справа туда-сюда... Він пішов заплатив їй чи чотири тисячі доларів, чи більше – навіть не знаю. Щоби вона то-сьо... щоби сказала, що нічо не було...

Ну й інші є випадки... То є такий артист! А мама його завжди там щось купляє-продає, то проти неї теж є кримінальна справа. Я не знаю, кому я її віддав... Але якщо з ним щось ставалося, то мама приходила: «Ой, Назаркевичу, ой, Михайловичу, та той-во, по­можіть!» Хоча він мені ніякий не рідний, і не близький, вони взагалі до мене не мають ніяких відносин. Просто я звідси родом, ми в сусідніх селах народилися, то колись один колгосп був... А потім я став суддею на вісім років у За­лізничному районі, потім суддею обласного суду одинадцять ро­ків... Потім сюди перевели...

А то села близенько. От мама не раз сіла на велосипед, переїхалася туди-сюди, прихо­дить і каже: «Та Михайловичу, та поможіть синові! Я вас дуже прошу в таких ситуаці­ях, та зробіть щось». А раз він приходив, так просить: «Та Михайловичу, та поможіть...» А чим я їм міг допомогти? Я їм там підказую чисто так не по-судейськи, а по-колєжанськи... Я нічого, я ніколи в житті собі такого б не позволив. Була справа по маку, дві кримі­нальні справи, то відправили в Шевченківський. І то довго тягнулося, він усе заперечував, ту справу закрили і всьо. Тепер ті всі йому якби мстять... Стара його мак продає на по­вороті біля Апеляційного суду... Молоком, сметаною торгує, то ще мак має... злодюгам про­дає... Ну, взяли в неї вдома 176 грамів маку, то й що? Так моя мама теж мак завжди вирощує: рядочок буряка, рядочок маку засіє. Просто в міліції є план, їм треба когось спіймати – от і вчепилися. А що він знову жінку зґвалтував, я перший раз чую. Якби ви мені не сказали...

Що ж, коментарі, здається, тут зайві. Дивує лише така обізна­ність голови суду щодо всього, що накоїв Іван Каранський. Адже пан Назаркевич запевнив, що ніколи не виносив вироків по його кримінальних справах, а отже – і не вивчав їх. І не важ­ливо, родич комусь Каранський, друг чи сусід. Є злочин, має бути і кара. Та чи буде?

 

P.S.Редакція тримає цю справу на контролі і про її перебіг обов’язково повідомлятиме читачів.


Завантажити оригінал публікації: частина 1, частина 2, частина 3

 

Інформація про конкурсанта:

Пахолко Оксана Степанівна, Відповідальний редактор, ТзОВ «Агенція журналістських розслідувань», видання «Інформатор». Досвід у роботи журналістиці - 17 років

 

Професійні нагороди:

- Диплом Ш Національного конкурсу на кращі журналістські розслідування з проблем корупції в Україні (третє місце за краще журналістське розслідування у регіональних друкованих ЗМІ)

- Сертифікат Проекту ЄС «Сприяння реформі вторинної медичної допомоги в Україні» - за кращу критичну публікацію в друкованих ЗМІ в рамках Національного конкурсу для журналістів «Зміни себе – зміни світ»

 
 

Думка журі

 
 
[повернутися до переліку робіт]
[повернутися до переліку номінацій]

   
 
2846
 
Наші партнери

Організатори
 
Генеральний телевізійний партнер
 
Інформаційні партнери
Медіабізнес ГУРТ Незалежна медіа-профспілка України Громадське радіо Детектор Медіа СУД НА ДОЛОНІ HelpSMI
 
Партнери конкурсу
USAID Internews SIDA
 
Спонсори конкурсу