Вхід на сайт
Логін:
Пароль:
[Забули пароль?]
 
закрити
 
 
 
 
 
Головна  
 
 

Номінація: Найкращий матеріал з громадянською позицією

Критерії:

- актуальність;
- затвердження суспільної місії журналістики;
- авторська небайдужість, суспільна позиція;
- соціальна значущість.

Усі роботи, подані в цю номінацію, можуть бути також номіновані на присудження спеціальних призів та інших нагород, оголошених Організаторами конкурсу "Честь Професії"

  • оцінка від 1 до 10 за десятибальною шкалою (1- мінімальна оцінка, 10 - максимальна; ви можете використовувати тільки цілі бали);
  • ви можете висловити особливу думку стосовно кожної з робіт у спеціальній формі. розташованій під роботою
  •  
 

««Нерухома колекція ректора»»

Михалик Володимир | Друкована робота

 
 

Колекція ректора Снітинського

 

Ректор Львівського аграрного університету, який володіє трьома особняками і численною нерухомістю по Україні, судиться зі своєю тещею за її квартиру

 

Володимир Снітинський – людина публічна, і, напевно, тому його життя має дві сторони. Щодо першої – зі шпальт преси і телеекранів линуть демократичні та справедливі гасла керівника відомого аграрного університету, вченого, орденоносця і політичного діяча. А водночас, у приватному житті, близькі до ректора люди називають його завзятим колекціонером нерухомості. Нічого поганого в цьому начебто й немає. Однак в азарті поповнення своїх маєтків ця шанована персона вдається до засобів, які аж ніяк не назвеш джентльменськими.

 

Забрати все!

 

«Зі Степаном Стояновським, колишнім ректором зооветеринарного інституту, ми одружилися в 1981 році і до 1985-го проживали в його особняку на вул. Л. Толстого, 20 у Львові. Та коли Оксана, донька від першого шлюбу чоловіка, вийшла заміж за Володимира Снітинського, майбутнього керівника Львівського державного аграрного університету, Степан Васильович вирішив віддати будинок їм», – розповідає теща пана Снітинського Любов Стояновська. Вона зовсім не шкодує, що переїхала з сім’єю до затишного помешкання у чотириквартирному будинку на вул. Грицая. Площа їхньої трикімнатної оселі становить 70 кв. м, а разом із обладнаною на горищі мансардою – 290 «квадратів». Загалом вартість цього житла оцінюють у більш ніж 400 тисяч гривень.

«Усе почалося з того, що документ про дарування Оксаною Снітинською своєму батькові Степанові Стояновському 10 тисяч радянських рублів було перекручено на інший – удаваний договір, – веде далі Любов Стояновська. – Чоловікова донька разом із Володимиром Снітинським завірили його в нотаріуса з окремою допискою без нашого відома – нібито ці гроші вони сплачують за мою спільну з чоловіком квартиру. Я розумію, що вони хотіли, аби ця квартира після нас залишилася у спадок їхнім дітям. Але це житло ми придбали разом з чоловіком, тож він не міг без моєї письмової згоди зробити такого несподіваного подарунка. Цей договір сфальшовано потайки від нас. Я довідалася про нього лише після смерті чоловіка. Він про такий документ ніколи навіть не згадував. Навпаки – коли ми купували квартиру онуці, то залишили особняк на вул. Л. Толстого, 20 його доньці, а також звели будинок і для сина й чоловікових онуків.

Степан Васильович сказав: “Купімо всім дітям квартири або особняки, щоби вони не претендували на наше помешкання – нехай воно залишиться тому з нас, хто проживе довше. Якщо ти, Любо, овдовієш, то я хочу, щоби ця квартира і все в ній залишилося тобі як моїй дружині”. Це знали всі діти й родичі, а чоловік запевнив, що все записано в заповіті. Та-от сам заповіт Оксана й Володимир мені так і не показали. Я навіть не могла подумати, що дочка мого чоловіка і його зять (нині – ректор аграрного університету) претендуватимуть ще й на мою квартиру».

Дивна «трансформація» з договором відбулася ще 1989 року – після того, як подружжя Степан і Любов Стояновські викупили державну квартиру. А вони були заможними людьми: за словами дружини, академік Степан Стояновський залишив після своєї смерті на ощадній книжці 276 тисяч карбованців. «У цих подарованих нам десяти тисячах не було необхідності, – переконана Любов Стояновська. – Дочка і зять мого чоловіка теж були добре забезпеченими, і ми вважали, що вони просто віддячують батькові за подарований їм автомобіль “Волга”, який ректор зооветеринарного інституту Степан Стояновський отримав за державною ціною (трохи більше, ніж за 9 тис. руб.), тоді як на авторинку така машина коштувала 25 тисяч радянських карбованців. Отже, “вдосконалений і дописаний без нашого відома договір від самого початку задумали, аби заволодіння нашою квартирою, коли трапиться слушна нагода. І така нагода сталася після смерті чоловіка.

Хоча договір є несправжнім, суд усе ж узяв його до уваги. Мої аргументи нікого не цікавили! І це не дивно, адже голова суду – близький друг Володимира Снітинського, вони разом їздили на полювання, і його протекція була цілком очевидною. Зять завжди вихвалявся, що він “відкриває ногою двері” не тільки до цього суду, а й до інших. Причому погрожував, що залишить мене зі старими ночвами, без житла. Почалися дзвінки з погрозами: Краще віддай усе без суду! Зрештою, через фальшивий договір мене позбавили моєї законної частки як дружини власника. Адже нас було троє спадкоємців: я як дружина власника мала отримати половину квартири, а іншу половину слід було ділити на всіх спадкоємців: третину з неї також мала отримати я, а решту – донька й син чоловіка від першого шлюбу. Тож мені належить дві третини помешкання. Суддя ж поділила квартиру на всіх порівну. Мій син помер, і невістка пропонує продати своє житло, щоби виплатити частку Снітинському, але він не погоджується».

А ось що каже з цього приводу сам Володимир Снітинський: «Батько моєї дружини помер у 2000 році. Відтоді між його дочкою та сином – з одного боку і пані Стояновською – з іншого триває судовий процес щодо поділу квартири. Житло вже поділено, але я не можу впливати на цей процес, бо не маю стосунку до того статку –  не належу до “прямих” родичів. Любов Стояновська живе в цій оселі, то й нехай  собі. Але вона постійно щось хоче від мене, пише на мене скарги. Я не розраховую на цю квартиру, бо на неї претендує “прямий” нащадок – син Степана Стояновського Ростислав, а також після смерті моєї дружини спадкоємцями стали дві мої доньки».

На запитання, чому ж досі тривають суди навколо помешкання на вул. Грицая, пан Снітинський відповів: «Тому, що так тягнуться розгляди справ. При чім тут я? Я ж не можу впливати на суди! Якби я був зацікавлений у тому, то стимулював би суд, а так – нехай там робиться, що робиться. Моя думка така: нехай Любов Стояновська живе у цій квартирі, а там уже буде, як буде».

А може, і справді теща несправедливо ставиться до зятя? Як-то кажуть, чужа сімя – темний ліс. І втручатися в такі суперечки – справа невдячна. Запитаймо краще про це все у сторонніх людей, але таких, котрі добре знають усіх героїв цієї історії і яким довіряють інші. Такими є науковці Петро Ванкевич, завідувач кафедри МПЗП аграрного університету, колишній проректор цього ж вузу і завідувач його їдальні пані Ярослава Дідина. Пані Ярослава добре знає і Любов Стояновську, і Володимира Снітинського. «Це несправедливо з боку Снітинського, який і так має дуже багато особняків та іншого житла. Він не повинен відбирати в пані Люби квартиру її чоловіка, а вдові належить дві третини її площі. Але Снітинський вирішив забрати помешкання – йому всього мало, і я вважаю, що він дуже негарно вчинив». Колишній проректор розповів «Інформаторові», що в аграрному  університеті пропрацював багато років, поза тим – вважає себе учнем Степана Стояновського і з повагою ставиться до його дружини пані Люби.

«На мою думку, знаючи, що таке посада ректора, яка її моральна сторона, я на місці Володимира Снітинського нічого не брав би від пані Стояновської, – вважає науковець. – На жаль, пан Снітинський не належить до людей, котрі можуть комусь щось віддати.  Він не хоче з колегами по-доброму говорити. Стосовно ж судів, то Снітинський є доволі авторитетним і вплив на суди таки має. Мені відомо, що сьогодні з ним судиться доволі багато людей, і мені прикро, що він уже не займається своєю роботою так, як це було колись – через постійні конфлікти закинув і господарку, і педагогіку. Не благословенно коментувати такі речі, але не личить ректорові входити у судові тяжби. Йому треба піти до церкви і помолитися».

Ще жорсткіше висловився про свого колишнього шефа пан Ванкевич: «Це винятково непорядна людина. Він “підставляє” інших і загрібає жар чужими руками, як це було з моїм наказом про звільнення, який він наказав підписати проректорові, хоча той не мав права цього робити без погодження з ректором. Стосовно ж пані Стояновської, то я знаю про ці сфальсифіковані документи на квартиру і на гараж. Наскільки мені відомо, в неї хочуть відібрати помешкання нечесним шляхом. І я дуже тішуся, що те, про що люди знають, але бояться говорити, нарешті взявся сказати “Інформатор”». 

 

Навіть гаражі!

 

Справді, хотілося б повірити в добрі наміри пана ректора. Але конфлікт визрів не лише навколо квартири. Документи, які є в Любові Стояновської, свідчать, що з її гаражем вчинили так само, як із житлом. «У Снітинського є чотири гаражі, – розповідає пані Стояновська. – Ми з чоловіком користувалися своїм – на вул. Л. Толстого, а Оксані й Володимиру купили інший – неподалік нашої нової квартири. Їм було зручніше користуватись нашим гаражем, а нам – ближче до їхнього. Тому ми помінялися без оформлення документів. Так тривало до смерті чоловіка, а згодом  Снітинський почав вимагати, аби віддала йому машину Оксаниного батька. Я ж сказала:Тоді поверни мені ключі від гаражу, що на вул. Толстого. А він вдав – мовляв, добре, якось поверну. Автомобіль я віддала чоловіковим дітям за судовим рішенням.

Річ у тім, що Снітинський відразу ж подав до суду на розподіл майна – після того, як я не віддала всіх цінних речей, зокрема картин, які йому заманулося забрати. Наш другий гараж – на вул. Батальній – я також хотіла віддати Снітинським – без суду, а той, що на вул. Толстого, – залишити собі. Коли ж пішла до нього, сусіди повідомили: “А Снітинський його вже приватизував, тож цей гараж тепер належить йому”. Тоді я пішла до суду, бо маю документи на гараж. Але Снітинському, як не дивно, вдалося привласнити його, знову сфальсифікувавши документи – начебто він збудував його за власні кошти нещодавно, хоча насправді гараж зведений ще 1957 року.

У мене збереглися квитанції про купівлю будматеріалів, є рішення, згідно з яким мій чоловік Степан Стояновський у 1977 році придбав його в пана Щебанського Л. В. Але зять завдяки своїм зв’язкам терміново – практично за день – оформив усі необхідні довідки й отримав розпорядження №631 від 02.07.2003 р. “Про експлуатацію цегляного гаража, розміщеного між будинками 11-15 на вул. Л. Толстого”. Він не знав, що в мене є ці документи, і сподівався потайки переоформити гараж на себе, думав, що я мовчатиму. До речі, Володимир Снітинський має чотири гаражі, і лише два з них зайняті автомобілями. На Батальній – заповнений меблями і ще один – якимсь майном». Душа справжнього колекціонера ніколи не знає спокою...   

«Володимир Снітинський діяв як представник доньки покійного і наголошував, що спадок слід поділити, – завершує свою розповідь Любов Стояновська. – Донька мого чоловіка Оксана померла у 2005 році, вже після рішення суду про розподіл квартири. Тепер на слухання ходять тільки син покійного чоловіка і адвокат Снітинського. Цього адвоката він влаштував до себе у штат працівників університету, і він захищає його приватні інтереси як державний працівник. Ректор надалі платить йому додаткову зарплату, бо тривають суди за квартиру, гараж, за картини з нашої квартири. Я пропонувала Снітинському купити мені інше помешкання, тоді я лишу йому це, але він не погоджується. Коли нерухомість подорожчала, я запропонувала продати нашу квартиру – придбала б собі маленьку. Та Володимир Снітинський не годиться навіть на таке – він хоче забрати все».

 

Стрічка ліва


 

Співробітник: «Снітинському треба піти до церкви і помолитися»

 

Стрічка права

 

Петро Ванкевич: «Це винятково непорядна людина. Він підставляє інших і загрібає жар чужими руками»

 

Кейс

 

А ось і сама «колекція»:

- Найбільша «перлина» – особняк на вул. Толстого, 20, який належав Оксані Снітинській. Після смерті жінки власником розкішного палацу став її чоловік Володимир. Площа будинку – близько 500 кв. м.
- Квартира №61 на вул. Сахарова, 58 належить пані Мойсін і панові Балабуху. «Ми це помешкання купили для онуки – Снітинської Ірини Володимирівни, коли вона вийшла заміж. Кого там прописав її чоловік, я не знаю. Коли почався суд, він переоформив цю квартиру, але Снітинський ніколи нічого не продає, тільки купує», – розповідає Любов Стояновська.
- Квартира №1 (7 кімнат, 300 кв. м) на вул. Свєнціцького, 6-а. Це півособняка, які було придбано для Кухти (Снітинської) Ірини Володимирівни.
- «Будинок №7 на вул. Житомирській (площа – 300 кв. м) належить Стояновському Ростиславу Степановичу – синові мого покійного чоловіка. Але є документ, що Володимир Снітинський на його будівництво позичив ще за радянських часів близько 10000 карбованців. Отже, з часом він зможе претендувати й на це помешкання», – пояснює Любов Стояновська.
- У будинку №3 на вул. Новаківського дві квартири належать Оксані – молодшій доньці Снітинського. Там вони з батьком відкрили діагностично-лікувальний центр «Біокурс».
- На вулиці Й. Сліпого, 31-а за 150 тисяч євро В. Снітинський купив квартиру площею 140 кв. м доньці Оксані.
- Будинок зі сауною в с. Оброшине – три поверхи, близько 500 кв. м площі.
- Особняк із прибудовою у Східниці.
- Триповерховий особняк у Солонці, в садовому кооперативі «Троянда», оформлений на родича Стояновського В. Г. Тут ректор святкує свої дні народження.
- За інформацією з конфіденційних джерел, у Дублянах і Брюховичах Володимир Снітинський теж будує або вже збудував особняки. Має ще два будинки поблизу Чорного моря у Коблевому, де є база відпочинку аграрного університету. Плюс трикімнатна квартира в Києві.

 

І хто знає, чи це повний список?

 

Вставка

 

«Я навіть не могла подумати, що дочка мого чоловіка і його зять – ректор аграрного  університету претендуватимуть ще й на мою квартиру».

 

Кейс:

Наприкінці розповіді логічно визріває питання: звідкіля в «дуже добре» забезпеченої людини беруться такі величезні кошти? Адже плекання й поповнення такої «колекції» є надто дорогим задоволенням навіть для олігархів. А йдеться ж про державного службовця.

До того ж, середня зарплатня ректора вищого навчального закладу по Україні сьогодні становить приблизно 6-7 тисяч гривень. Причому включно з доплатами за наукові звання професора і доктора наук, плюс гонорари за публікації (їх може не бути взагалі або назбируватися багато – тож не будемо фантазувати) і плюс доплата у кілька тисяч гривень на місяць за звання академіка.

Разом із тим, за словами ріелторів, вартість вищезгаданої «колекції» нерухомості перевищує сто мільйонів доларів, а витрати на її утримання (податки, комунальні послуги, поточний ремонт тощо) можуть становити до 10000 гривень. Звідкіля ж у ректора державного навчального закладу такі гроші? Та це вже тема для іншого журналістського розслідування.

 Завантажити оригінал публікації: частина 1, частина 2

Інформація про конкурсанта:

Михалик Володимир Васильович, журналіст, ТзОВ «Агенція журналістських розслідувань», видання «Інформатор». Досвід у роботи журналістиці - 15 років

 

Думка журі

 
 
[повернутися до переліку робіт]
[повернутися до переліку номінацій]

   
 
6430
 
Наші партнери

Організатори
 
Генеральний телевізійний партнер
 
Інформаційні партнери
Медіабізнес ГУРТ Незалежна медіа-профспілка України Громадське радіо Детектор Медіа СУД НА ДОЛОНІ HelpSMI
 
Партнери конкурсу
USAID Internews SIDA
 
Спонсори конкурсу