Вхід на сайт
Логін:
Пароль:
[Забули пароль?]
 
закрити
 
 
 
 
 
Головна  
 
 

Номінація: Найкращий матеріал з громадянською позицією

Критерії:

- актуальність;
- затвердження суспільної місії журналістики;
- авторська небайдужість, суспільна позиція;
- соціальна значущість.

Усі роботи, подані в цю номінацію, можуть бути також номіновані на присудження спеціальних призів та інших нагород, оголошених Організаторами конкурсу "Честь Професії"

  • оцінка від 1 до 10 за десятибальною шкалою (1- мінімальна оцінка, 10 - максимальна; ви можете використовувати тільки цілі бали);
  • ви можете висловити особливу думку стосовно кожної з робіт у спеціальній формі. розташованій під роботою
  •  
 

««Чужа серед чужих»»

Кончаківська Галина | Друкована робота

 

Через байдужість і цинізм чиновників восьмирічна дівчинка виявилася непотрібною своїй країні

 

Санна Ламааффар – повноправна маленька громадянка нашої держави. Однак навіть попри те, що вона вже майже два роки живе в Україні, а її родичі неодноразово зверталися до компетентних служб із тим, аби юридично оформити статус дівчинки, першого вересня дитина піде до школи... нелегалкою.

 

Приїхала додому, щоби... померти

 

Уся ця історія почалася доволі банально. Через фінансову скруту і постійну невпевненість у завтрашньому дні Марія Лапчук, жителька міста Стрий, що на Львівщині, – як, зрештою, і багато її знайомих – прийняла важливе рішення: їхати в Італію на заробітки. Спочатку жінка планувала заробити трохи грошей, аби допомогти донькам, – і згодом повернутися. Потім казала собі, мовляв, ще трохи на власну спокійну старість назбираю, а тоді вже сидітиму вдома. Але її величність доля несподівано змінила всі плани – Марія закохалася.

Що й казати, те кохання до марокканця Мустафи зробило її геть необачною. Тож, поринувши з головою у світлі почуття до темношкірого чоловіка, незчулася, як завагітніла. Утім, хто його знає, можливо, все було й дещо інакше. Одне слово, згодом у Марії народилася гарненька смуглява донечка. Матуся була неймовірно щаслива і не помічала (а може, просто вдавала, що не бачить) натяків новоспеченого батька про те, що було б добре, якби хтось із бездітних багачів узяв малу під свою опіку. Адже він, мовляв, іще нелегал у цій країні, Марія теж «на пташиних правах». Обоє розуміли, що виховувати дитину за таких обставин буде складно. «А так ще й заробити можна…» – підмовляв Мустафа свою обраницю.

Утім, усі ці розмови здавалися Марії цілком безглуздими. Понад те, вона навіть подумати не могла, що коханий ладен розлучити її з маленькою донечкою, тим єдиним радісним промінчиком, який робив світлішим її гірке життя на чужині. Та чоловік не жартував – він всерйоз зайнявся втіленням свого плану. І першим кроком до його здійснення було те, що він змусив Марію записати Санну на своє – батька – прізвище.

Далі Мустафа почав шукати тих, хто… купив би в нього дитину або принаймні обміняв на машину. І коли про все вже майже домовились, нещасна мати нарешті схаменулася: «Він справді може відібрати дитину! Треба втікати звідси» – і почала готуватися до від’їзду.

Та недарма кажуть, що біда сама не ходить…Через постійні стреси після бурхливих розмов із батьком малої і важкі умови життя жінка тяжко захворіла. Вона розуміла, що жити їй залишалося лічені дні, тож діяти треба було дуже рішуче. Бо якщо, не дай, Боже, непоправне станеться в Італії, її дівчинка опиниться в руках батька. Не вагаючись Марія  негайно пішла в українське посольство і попросила для Санни українське громадянство. Думала, бідолашна, що таким чином захистить маля.

В Україну Марія Лапчук повернулася у червні 2008-го, коли донечці виповнилося сім років, а в листопаді померла. Перед смертю вона попросила двох своїх старших дочок, щоби вони подбали про маленьку сестричку і в жодному разі не віддавали батькові.

 

«Шукайте батька»

 

Родина довго не могла оговтатися від важкої втрати. Та життя продовжувалося, Санну треба було якось «узаконити». Річ у тім, що після прибуття в Україну дівчинка була вписана лише в закордонний паспорт матері. А оскільки після її смерті документ втратив чинність, то, відповідно, й записи в ньому не мають юридичної сили. Тобто дитина залишилася поза законом і без жодного українського документа, який давав би родичам підстави без проблем оформити на неї опікунство. Таким чином, ситуація сформувалася дуже цікава: десь у Італії дівчинка могла б мати більше соціальних гарантій, ніж в Україні, де вона, як свідчить довідка «Про реєстрацію особи громадянином України», є повноправною громадянкою своєї держави.

Андріана, молодша донька покійної Марії, розповідає: «Хвороба мами настільки розбалансувала наше життя, що ми якось навіть не подумали, що сестра, по-перше, ніде не прописана, а по-друге, вже рік мала б навчатися у школі. Утім, можливо, тоді так було навіть краще. Адже тут зовсім інший клімат, інші люди, мова. Їй однаково потрібно було трохи звикнути до нового міста, краще вивчити мову, зрештою, усвідомити, що тепер ми її родина… Але Санні вже вісім років, тож вона мусить стати школяркою, відповідно, маємо її прописати, оформити опікунство – одне слово, щоб усе було, як велить закон. Саме з цими питаннями наприкінці лютого цього року ми звернулися до міської служби у справах дітей при Стрийській міській адміністрації. Але там, вислухавши історію нашої дівчинки, навіть не захотіли прийняти заяву – сказали, треба подати відповідні документи (причому, навіть не уточнили, які). І взагалі, обурювалися, що наша мама мала б подумати, перш ніж народжувати цю дитину, порадили відшукати її батька – мовляв, нехай він подбає про власну доньку. Адже, оформивши опікунство, ви отримуватимете державні виплати, а це немалі гроші… чи то натякнула, чи то дорікнула нам чиновниця…»

Можна лише уявити, як почувалися старші доньки Марії після розмови в міській раді. Адже обмовляти жінку, котра, попри людський осуд, не вчинила гріха, а таки народила, – дуже легко. Натомість допомогти дитині, яка не з власної волі потрапила у скрутну ситуацію, немає кому… «Так, ми розуміємо, що нам буде складно утримувати Санну, адже в кожної з нас є власна сім’я, діти. Ми не заможні, тож доведеться заощаджувати, але це ж наша сестричка! Як ми будемо жити, якщо віддамо малу в інтернат (нам таке пропонували у службі у справах дітей) чи (ще гірше) якщо віддамо її батькові, котрий хоче її продати?! – обурюється Андріана. – Зрештою, чому служба, яка має реагувати на кожний сигнал про подібні проблеми, відмовляється допомогти сироті? Ми просто у відчаї. Перше вересня не за горами, а Санна й досі є неофіційною дитиною. Ми, звісно, домовилися в одній зі стрийських шкіл, що її візьмуть на навчання без документів, – але це ж не вихід! Якщо дитина не буде юридично оформлена, то й атестату про здобуту освіту їй ніхто не видасть».

Водночас, начальник Стрийської міської служби у справах дітей Людмила Миколаївна Зубко щиро здивувалася, почувши, що родичі дівчинки звернулися до журналістів.

«Повірте, ми робимо все можливе, аби допомогти цій дитині, – запевняє пані Зубко. – Спочатку усно звернулися в міліцію, щоби там підказали, як через Інтерпол можна знайти її рідного батька. Але нам сказали, що Інтерпол розшукує лише злочинців. Тоді ми двічі відсилали звернення у Міністерство закордонних справ України, але і звітам поки що не надійшло жодної відповіді. Щоправда, недавно в нас була телефонна розмова з консулом України в Італії – і він пообіцяв, що повісткою викличе Мустафу в консульство й поговорить із ним про долю доньки».

Правду казала чиновниця чи ні, сказати важко. Адже жодного документа, який підтвердив би «бурхливу» діяльність цієї служби, так і не показала, пославшись на те, що вони у працівниці, котра безпосередньо займається справою дівчинки, але вона, мовляв, зараз у відпустці... Ще один нюанс, про який, можливо, «забула» згадати пані Людмила: «робити все можливе» вони почали лише після письмово звернення сестер дівчинки до Львівського обласного управління МВС. Дивним видається й те, що наприкінці розмови начальниця міської служби у справах дітей таки не втрималася – і почала дорікати, мовляв, усі хочуть бути опікунами, адже за це платять великі гроші, от люди й намагаються заробити на дітях…

Хоча, як на мене, тут усе зрозуміло. Якщо держава більше опікується малюками, котрі позбавлені батьківського піклування (згадаймо, наприклад, сміхотворні виплати під час відпустки матері по догляду за дитиною), то чому б цим не скористатися?!

Незворушними до історії Санни залишилися і у Стрийській районній адміністрації. Як розповіли сестри малої, там просто пояснили, що міськрада райадміністрації не підпорядкована, а втручатися в її роботу вони не мають права – тож, аби справа швидше зрушила з місця, порадили Лапчукам звернутися «в область».

Звісно, це ж дитина не якогось чиновника! Навіщо їм зайва проблема? З іншого боку, нема документів… нема й дитини. Тому в разі (не дай, Боже) якогось інциденту ніхто й не відповідатиме.

 

«Так і до міжнародного скандалу недалеко»

 

Поки рідня фактично безпритульної дівчинки доводила місцевим чиновникам, що вони зобов’язані якнайшвидше вирішити питання легалізації дитини, далеко в Італії відбувалися інші події.

Зрозумівши, що після від’їзду, а згодом і смерті Марії заробити на власній дитині не вдасться, Мустафа почав буквально тероризувати українських заробітчан, які знали матір його доньки. Як переказували звідти знайомі Марії, він вчиняв розбої, галасував, що, звісно ж, спричиняло проблеми цим людям з італійськими правоохоронцями. Темношкірий мачо погрозами й залякуваннями вимагав від українських жінок, аби ті привезли йому дівчинку! (Цікаво, як він собі це уявляв?) Урешті-решт – майже через півроку після смерті мами Санни – він зателефонував до Лапчуків і почав вимагати розмови з малою.

«Санна тоді навіть не хотіла брати слухавку, – розповідає молодша з Лапчуків. – Вона казала, що ні за яких умов не повернеться до батька, бо він її не любить. Також сестричка розповідала, що коли ще була з мамою в Італії, тато поводився з нею не дуже лагідно. Коли він іноді приходив до них, то лише кричав і залякував її. Тож тепер дівчинка навіть чути не хоче про батька, ми її родина».

Але марокканець теж не бажав відступати. Під час останньої розмови, яка відбулася кілька днів тому, він пригрозив: якщо йому не привезуть доньку (а в Італії, як переказали подруги мами Санни, Мустафа вже домовився про продаж дитини за 35 тисяч євро), то він або сам приїде, або когось найме – і тут усіх поріжуть. На запитання, що він робитиме з дівчинкою, відповів, що відвезе її до своїх батьків.

Тож тепер, окрім проблем із юридичним оформленням малої, додалася ще одна (це, зрештою, малоймовірно, та хто його знає?): якщо розлючений Мустафа знайде спосіб потрапити в Україну, то родині дівчинки справді загрожує небезпека. Адже темношкірі, кажуть, – народ «гарячий», особливо коли йдеться про гроші. Та й взагалі, якщо після всього почутого скласти психологічний портрет цього чоловіка, то не можна відкидати, що він, отримавши дитину, продасть її на органи. Тим паче, дівчинка досі ніде «не узаконена».

То що ж тепер кажуть стрийські чиновники? Вони лише руками розводять. «Ви ж розумієте, що, за законом, ми не можемо призначити дитині опікунів, якщо в неї є батько. От якби дівчинка була записана на прізвище матері, тоді інша справа», – каже пані Зубко.

Отож, доля маленької українки залишається невизначеною. Через звичайну юридичну формальність Санна не отримує допомоги, яка належиться їй у зв’язку з втратою годувальника, не може піти, як усі діти, до школи. І якби її родина не зважила на прохання вмираючої матері (різні ж є люди) або якби сестри дівчинки раптом захотіли змінити місце проживання, то Санна залишилась би на вулиці одна однісінька. Та про це ніхто не думає. В очі кажуть, що ситуація непроста, може виникнути міжнародний скандал, тож треба порадитися з вищими інстанціями. Але щось дуже довго «радяться». Зрештою, хіба це не скандал, якщо вже два роки дитина живе невідомо на які кошти? Позаочі, чиновників більше турбує, що, отримавши опікунство, цим людям буде призначена допомога від держави. Тим паче, що у Стрию це не перший випадок, коли тамтешні чиновники навмисно затримують видачу подібних документів. Як стало відомо «Агенції…», ще одна жителька цього міста вже півроку не може отримати свідоцтво про народження дитини…

Між тим, перше вересня вже на порозі. Санна з нетерпінням чекає, коли нарешті піде до школи, і дуже тішиться новеньким шкільним приладдям, яке днями їй подарували представники місцевого осередку служби «Карітас». Її гарні великі очі аж випромінюють радість. Вона мала і ще не розуміє, якою проблемою стала для власної родини і яким непотрібним виявилося її життя для рідної держави.

Можливо, після цієї публікації міські чиновники теж долучаться до підготовки дівчинки до школи та активніше працюватимуть над тим, аби допомогти їй стати повноцінною громадянкою України. Адже, як запевняють у всіх соціальних рекламах, чужих дітей не буває… Бувають лише до цинізму байдужі чиновники.

 

Стрічки

 

Батько дівчинки: «На дитині можна заробити!»

 

Чиновники: треба було думати, перш ніж народжувати!

 
Завантажити оригінал публікації: частина 1, частина 2, частина 3

 

Інформація про конкурсанта:

Кончаківська Галина  Михайлівна, журналіст, ТОВ «Офіс-Центр ЛТД», видання «Горожанин-Информ». Досвід у роботи журналістиці - 18 років  

Професійні нагороди, відзнаки:

З-є місце у конкурсі на «Краще журналістське розслідування України 2004 року», проведеного Інститутом масової інформації за підтримки МЗС Франції та за участі Могилянської школи журналістики.

1-е місце у конкурсі від Держкомзему «Моя земля – моя власність» (2009)

3-є місце за серію публікацій у конкурсі МОЗу «Зміни себе - зміни світ» (2009)

 
 

Думка журі

 
 
[повернутися до переліку робіт]
[повернутися до переліку номінацій]

   
 
2812
 
Наші партнери

Організатори
 
Генеральний телевізійний партнер
 
Інформаційні партнери
Медіабізнес ГУРТ Незалежна медіа-профспілка України Громадське радіо Детектор Медіа СУД НА ДОЛОНІ HelpSMI
 
Партнери конкурсу
USAID Internews SIDA
 
Спонсори конкурсу