Вхід на сайт
Логін:
Пароль:
[Забули пароль?]
 
закрити
 
 
 
 
 
Головна  
 
 

Номінація: Найкращий матеріал з громадянською позицією

Критерії:

- актуальність;
- затвердження суспільної місії журналістики;
- авторська небайдужість, суспільна позиція;
- соціальна значущість.

Усі роботи, подані в цю номінацію, можуть бути також номіновані на присудження спеціальних призів та інших нагород, оголошених Організаторами конкурсу "Честь Професії"

  • оцінка від 1 до 10 за десятибальною шкалою (1- мінімальна оцінка, 10 - максимальна; ви можете використовувати тільки цілі бали);
  • ви можете висловити особливу думку стосовно кожної з робіт у спеціальній формі. розташованій під роботою
  •  
 

««Європейські туалети побудувати неважко…»»

Орел (Бондар) Світлана | Друкована робота

 
 

Чомусь зачепила, здається, абсолютно нейтральна публікація у 42-му номері Кіровоградської газети «Україна-Центр» від 16 жовтня цього року про  туристичні враження наших земляків від поїздок в Іспанію і Чехію. Автор добросовісно передає захват своїх інтерв’юерів  красотами Європи, порядком і чистотою, які панують там. Усе це давно відомо і про це тисячу разів писалося – які ми недолугі на фоні просвіщенної Європи і як багато нам треба у них навчитися. Абсолютно згодна. Але  у тій публікації мені вчувся просто телячий захват, грубо кажучи, їхніми туалетами (про це  згадується в одному з матеріалів) і не біль за свою країну, а зневага. Я далека від ура-патріотизму, коли кулик хвалить своє, хай і  поганеньке болото, але чому, захоплюючись чужим, ми  не замислюємось над  глибинними причинами власної нікчемності? Адже без цього навряд чи чогось навчимось, і  тим більше  чогось путнього не досягнемо.

 

Отож, про туалети – як про узагальнене поняття чистоти, побутової влаштованості, порядку. Почну трохи здалеку: просто на пам’яті факт, який наводить відомий історик і публіцист Юрій Канигін у своїй книзі «Віхи священної історії». Виявляється, перша у світі миловарня  ще у шостому тисячолітті до нашої ери була побудована саме на берегах Дніпра і звичка вмиватися  поширювалась по Європі саме звідси. Можна згадати й набагато пізніші трипільські міста з їхніми  двоповерховими будівлями та водогонами. Де була тоді просвіщенна Європа? А залишки тих міст на наших городах у буквальному розумінні цього слова: у селі Володимирівці Кіровоградського  району маємо  еталонну пам’ятку трипільської культури – найбільше у світі протомісто площею 80 гектарів.

 

Але – то дуже далека історія. Ближча -- і зриміша, і конкретніша. Не перестає дивувати і вражати факт,  вичитаний у спогадах ветеранів минулої війни, яким довелося брати участь ще у фінській кампанії. Радянські солдати, завжди, зрозуміло, голодні й холодні, запопавши якийсь населений пункт, де, як правило, жителів уже не було – вони тікали від завойовників, перш за все шукали щось їстівне.  У підвалах місцевих господарів вони знаходили банки з консервацією. Але як дістати ті  спокусливі огірочки чи помідорчики – не мали уявлення. Тож розбивали банки над мискою або каструлею і вибирали звідти овочі чи фрукти.  Відчуваєте цивілізаційну різницю? А Фінляндія ж   тільки трохи більше двох десятиліть перед тим вирвалася з лабет Російської імперії, чого Україні не вдалося.

 

Саме Росія з її  азійсько-монгольськими традиціями (до речі, матюки – це зневажливі окрики завойовників-кочівників до рабів-словян, що не любили бруд і прагнули до фізичної чистоти, очевидно, тому ця лексика так пощирена  на теренах нашого північного сусіда)  «подарувала» нам кріпосне право з його жахливими злиднями, а, значить, і з вимушеною побутовою невлаштованістю. Про такі речі, як Валуєвський та Емські укази не згадуватиматиму, ми ж цього разу тільки про туалети…

 

Маємо буквально документальні підтвердження   побутової «влаштованості» наших селян в тридцятих роках  минулого століття. Після воззєднання із Західною Україною, там знаходились люди, не байдужі до комуністичної ідеї, які добровільно переселялись в СРСР.  Приїхали такі і в один з тодішніх радгоспів нашого Бобринецького району. Але умови праці і злидні, які вони тут зустріли, змусили їх тікати додому, в рідні краї. Зирозуміло, їх арештували, звинуватили у саботажі і втечі та впаяли по кілька років таборів.  Їхні справи, як репресованих, зберігаються у нашому обласному архіві. Але – що цікаво: місцеві мешканці свідчили, що  сім’я Лукасюків (одна з прибулих – С.О.), продавши двох своїх коней, жила добре – мали перини, подушки, ковдри, постільну білизну. Ймовірно, так воно і було. Але наявність цих елементарних речей, які для будь-якого європейця не означали достатку, для наших земляків-степовиків, тодішніх будівників соціалізму, забитих і пригнічених, пограбованих і опущених  несамовитою більшовицькою владою на саме дно людського виживання, могли здаватися розкішшю...

 

 І тут можна, прикликавши на поміч  світових психологів та психоаналітиків, довго міркувати про роль злиднів у нівелюванні особистості і нації, про розвиток людської гідності чи люмпенської свідомості та передаванні останньої у спадок наступним поколінням, а також її вплив на формування суспільства, його внутрішньої культури, конфліктності, протиріч, майбутніх нерівностей.

 

Знову ж – можу навести ще конкретніші приклади. З історії власної родини. Мій дід Степан, тяжко працюючи, до початку колективізації надбав чималі статки. У хаті (жили вони тоді в селі Оситній Новомиргородського району) були і твори мистецтва, і вироби із золота, і власна бібліотека. Не важко здогадатися, що все це розтрощили, пограбували, відібрали. Діда Степана та його дружину Тетяну арештували, а трьох дітей, найменшій з яких – моїй мамі не було ще й двох років, кинули напризволяще. Вижили вони тільки завдяки тому, що дідові вдалося втекти і, переховуючись, перебратися у село Констянтинівку, де жили його брати й сестри, які й прихистили дітей. Де їм тільки не доводилось ховатись – куркульські ж діти! – і на горищах, і в повітках, і в погребах. Під час голодомору були на краю загибелі. Та допоміг щасливий випадок. І коли  через кілька років дід спромігся стягнутися на  якусь маленьку халупку, де, зрозуміло, не було  ні людських меблів, ні якихось  побутово-санітарних умов, моя мама, пригадує, лягла на підлогу, встелену сіном, розкинула руки:

 

 -- Ой, тату! Яке ж це щастя – своя хата!

А ви кажете --  європейські туалети…

Іншого брата діда Степана більшовики вислали до Сибіру, у сестри чоловік був священиком – розстріляли. І це не якась виняткова ситуація. Такі чи подібні  приклади – у кожній сім’ї. Отака наша дорога до цивілізованості.

 

Та й у радянські часи не було особливих розкошів, постійні нестатки, дефіцити, якщо й гроші заробив – ніде нічого не дістанеш. Та й уявлення ми не мали, як то можна жити по-людському, адже навколо була всуціль сіра радянська дійсність з її убогими стандартами життя. Що там говорити про наших батьків – уже наше покоління тільки-тільки, хто раніше, хто пізніше,  спромагається на  людські ремонти власного житла. Коли в бетонних  коробках наших,  ще радянських, квартир вирівняють стіни та підлоги,  рівно поставлять дверні коробки, причеплені абияк  будпролетаріатом, замінять сантехніку, що, обслуговувана алконавтами, текла без перестанку, поставлять вікна без щілин у палець…  А багато хто і досі не може стягнутися навіть на такий ремонт. І живе у хрущовці, де, за висловом майстра, який ремонтував нашу квартиру, до чого не торкнись – усе сиплеться.

 

І навіть за таких умов – українці ніколи не були  неохайними і бруднулями. У абсолютній більшості наших помешкань, навіть небагатих пенсіонерів – порядок, чистота, затишок. Інша річ – місця загального користування. У ставленні до них перемагає поки що совкова ідеологія. І тут нам, справді,  треба вчитится у Європи, яка просто давно звикла до людських умов,  вони для неї – щось традиційне, невідємне, як, зрештою, людська та національна гідність.

 

Врешті, побудувати туалети європейського рівня не складно, але як подолати оту деморалізацію суспільства, яка й не дозволяє нам просто насолоджуватись благами цивілізації, а весь час кидає  то в стихію руйнації, то злиднів, то вічних  протистоянь? Деморалізація – неминучий  наслідок денаціоналізації. Та ж Чехія, де свого часу чи не десяток родин на всю країну володіли рідною мовою -- таким сильним був вплив Німеччини, швидко оговталась, відродила мову, духовно об’єдналася і запрацювала на своє майбутнє. А тепер у нас щелепа відвисає, коли ми дивимось на її туалети! Та у нас матеріальних ресурсів у сотні разів більше, ніж у тієї Чехії, тільки ми й досі не можемо заговорити  рідною мовою, не можемо визначити – хто для нас окупант, а хто герой, видаємо книжечки про те, як Російська імперія банкувала на наших одвічних землях і аж заходимося від захвату – наконец появилась Книга! І не дивно, що Європа сміється над нами. І не над нашою бідністю, а над нашою сліпотою і духовною недолугістю.  Ми не маємо того національного і духовного стержня, який має кожен народ, зокрема й у Європі, того світовідчуття, яке дає людині  зв’язок з її близькими і далекими предками, дозволяє відчувати  виклики, що випадають на долю її нації і адекватно реагувати на них.

 

Наші керівники сваряться за владу, а ми не чуємо один одного. Хіба що можемо позаздрити цивілізованій Європі…

 

Світлана ОРЕЛ

        

Інформація про конкурсанта:

Орел (Бондар) Світлана Василівна - Власний кореспондент  газети «Дзеркало тижня» по Кіровоградській області. Досвід роботи в журналістиці - 23 роки

Професійні нагороди, відзнаки: Лауреат Українського форуму «Лицарське перо», лауреат обласної премії імені Є.Маланюка в номінації «Публіцистика»

 

Думка журі

 
 
[повернутися до переліку робіт]
[повернутися до переліку номінацій]

   
 
2932
 
Наші партнери

Організатори
 
Генеральний телевізійний партнер
 
Інформаційні партнери
Медіабізнес ГУРТ Незалежна медіа-профспілка України Громадське радіо Детектор Медіа СУД НА ДОЛОНІ HelpSMI
 
Партнери конкурсу
USAID Internews SIDA
 
Спонсори конкурсу