Вхід на сайт
Логін:
Пароль:
[Забули пароль?]
 
закрити
 
 
 
 
 
Головна  
 
 

Номінація: Найкраще подання складної теми

Критерії:

- зрозумілість, дохідливість, майстерність пояснення;
- логічність, аргументованість, виявлення причинно-наслідкових зв'язків;
- переконливість авторської позиції.

Усі роботи, подані в цю номінацію, можуть бути також номіновані на присудження спеціальних призів та інших нагород, оголошених Організаторами конкурсу "Честь Професії"
  • оцінка від 1 до 10 за десятибальною шкалою (1- мінімальна оцінка, 10 - максимальна; ви можете використовувати тільки цілі бали);
  • ви можете висловити особливу думку стосовно кожної з робіт у спеціальній формі. розташованій під роботою
  •  
 

««Земляки за Полярним колом: поміж ворожістю Росії та байдужістю України»»

Малуха Микола | Друкована робота

 
 

Кавалер ордена «За заслуги» III ступеню, переможець програми з навчання лідерів громадських організацій University of Chicago Наталя Литвиненко-Орлова вдень - перукарка одної із перукарень міста, а ввечері – голова Національно-культурної автономії українців Мурманської області.

На сторонню допомогу розраховувати не приходиться, тому голий ентузіазм та власні гроші якось утримують місцеве українство.

«Прикро, що творчі ідеї нашої Громади фактично жодного разу не зазнали підтримки з боку МЗС України. І якими б не були цікавими наші просвітянські проекти, наскільки б ці проекти не були національно та історично піднесені, але завжди на їх реалізацію доводилося старцювати, - заробляти гроші, як не рекламою горілки або ковбаси, то ще в якийсь інший сором’язливий спосіб, до яких мусила вдаватися Громада. Бо іншого виходу нажаль не було... Доводиться битися у всі двері та ще докладати чимало особистих коштів», - з жалем розповідає пані Наталя.

Байдужість з боку України до проблем російської діаспори не дозволяє останнім бути повноправним важелем промоції українських інтересів та центрами захисту прав співвітчизників.

Вдуматися, тільки 14 жовтня 2009 року вперше в Україні відбулися парламентські слухання з питань світового українства.

От і виходить, що в українцях Росії більше зацікавлені у Кремлі, ніж у Києві. «Мав би бути зацікавлений більше Київ, але йому все ще не до діаспори і її можливостей. А Росії завжди була потрібна пасіонарність українців, іх працездатність та інші якості», - ділиться думками член Президії Української всесвітньої координаційної ради (УВКР), професор з Єкатеринбургу Стефан Паняк.

Відсутність будь-якої підтримки з батьківщини – не всі негаразди російських українців.

«Основний виклик - це гуманітарна політика російської влади», - чітко зазначає співголова Об'єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії українців Росії Валерій Семененко.

На думку Стефана Паняка, кількість українців Росії (за офіційним переписом 2002 року, в РФ мешкає 2,9 млн російських громадян, що мають українське етнічне походження) не переростає в якість тому, що вона (діаспора) знаходиться під тотальним контролем влади.

Це проявляється, додає колега В. Семененко, у спробах поставити на керівні посади в українських організаціях Росії вигідних для влади людей або створити маріонеткові організації.

Або ж у неприкритому тиску, що чиниться на українські організації в цілому, і на окремих активістів, які своїми діями не вписуються в уявлення деяких російських чиновників. Чи цензурі культурницьких ініціатив українських товариств - з метою недопущення заходів, що не відповідають офіційній ідеології.

Так, на початку 2008 р. у Москві під приводом відсутності необхідної документації був закритий Український освітній центр при середній школі № 124. Центр, що проіснував більше 10 років з відома Департамента освіти Москви, було поставлено поза законом і водночас ліквідовано, що швидше нагадувало розгром.

Політика формування ворожого образу українця-незалежника у пересічних громадян сучасною владою Росії дає щедрі плоди.

«На українофоба наштовхуєшся всюди, причому, частіше там, де «верхами» і не пахне, - в перукарні де я працюю, в поштовій черзі, в черзі в магазині, а автобусі… Борони, Боже, заговорити між собою українською в міському транспорті. Не всі, (бо здебільшого хоч і кривляться, але терплять таку «наругу» ), але таки одне якесь дурне та й вигавкає тебе за всіх отих, що «терплять».

Бо жодне з тих, хто мовчить, не вгамує того хама, що криє в нашу адресу матюком, а от підтримати того матюкуючого сурмача, «борца с мовой» - це майже завжди.

Нас, українців, сприймають привітно лише на рівні гарненького барвистого сувеніра. Не всім, але ж багатьом пересічним росіянам подобаються наші вишиванки, наші пісні, наш Київ - але тільки не заводь мову про незалежність України», - розповідає пані Литвиненко-Орлова.

Варто зазначити, що негативне ставлення – не лише спадок багатолітньої імперської традиції. Є підстави стверджувати про сучасну цілеспрямовану державою тенденцію.

«Два роки тому наша Громада побувала на фестивалі «Берегиня» в місті Луцьку, - розповідає приклад з життя українців голова НКАУМО. – На той час ми були при деяких спонсорських грошах, а відтак могла запросити з собою на фестиваль двох представників місцевої телекомпанії «Бліц-ТВ».

За старшого був журналіст Нікіта, чеченець за походженням. Отож і «назнімали» хлопці кілометри плівки, - українців в магазинах, на вулиці, зняли кіоски де продаються російські газети, якого завгодно калібру, та й сам фестиваль.

Із усього було видно, що в магазинах українці роблять добрі закупи, в руках тримають дорогенькі телефони, по вулицям міста йдуть ошатні, веселі, та ще й співають усім містом.

А де ж їхня «ніщета» - спитало начальство у своїх телехлопців? Мали добрячу догану ті репортери, бо бач, не те «назнімали».

Посилює і без того жалюгідний стан російських українців розкол на так званих «мазепинців» та «малоросів».

Останні настільки сильно прагнуть бути кращими росіянами за самих росіян, що з великим ентузіазмом і без великої мотивації готові гнобити своїх братів по крові.

Цю тему дуже добре розкрив в особистій бесіді колишній активіст українського руху Дону та редактор сайту «Українці.ру» Ігор Коломієць:

Тривалий час я терпів вибрики голови української національно-культурної автономії Дону Володимира Макарчука про те, що українцям не потрібна рідна українська мова, оскільки вони одна з трьох складових великоруського народу, українська культура повинна розвиватися в рамках російської, жодним чином не роблячи їй виклику, «кухонна» критика «помаранчевої влади» і багато чого різного. А потім не витримав.

- І що ти зробив?

- Публічно заявив про помилковість поглядів пана Макарчука і робив заклики до українців шанувати свою історію і не пaплюжити ім’я тих, хто вмирав за Україну. На сторінках нашого сайту ми розміщували матеріали, що явно не співпадали з офіційною позицією деяких «українців» та російської влади.

- Які були наслідки твого «демаршу»?

- Після цього розпочалася боротьба з «інакомислячим». Апогеєм стала моя «здача» правоохоронним органам.

- Через що?

- В Україні в мене з’явилися певні контакти і можливості робити гуманітарні акції для українців Дону, Кубані. Тоді виникла ідея акції «Українська книжка дітям Дону і Кубані». З руки Макарчука мене визнали екстремістом, приписали поширення бандерівської літератури і спробами організувати «помаранчеву революцію».

Врешті, на одному із інформаційних порталів з’явився коментар вищезгаданого керівника:

«Это он сделал для того, чтоб они (діти Кубані – прим. автора), так сказать, не забывали, что их родной-то язык вовсе не русский. Он не скрывал своих связей с западно-украинскими националистическими организациями.

С его подачи мне лично поступил анонимный звонок из Львова. Представившись членом националистической «бандеровской» организации, какой-то мужчина приглашал меня и членов нашей автономии к сотрудничеству.

А потом этот человек на сайте, которым руководит Игорь Коломиец, выразил досаду, что нашей организации бы только петь да танцевать, а не заниматься продвижением националистических идей. Проще говоря – экстремизмом».

«Виявлення екстреміста» не могло не зацікавити відповідні органи.

«По нашему мнению, человек этот экстремист по своей сути, – согласился немного прояснить ситуацию анонимный эксперт в правоохранительных органах Ростова. – Ему все равно, кого поддерживать: идею независимости Дона и создание страны Козакия, или украинских сепаратистов на юге.

Главная цель таких людей – развал России, дестабилизация обстановки изнутри. Свежий пример – события в Молдавии. Молодые люди не хотят быть молдаванами, потому что им внушили, что только румынами быть хорошо. Не знаю, с чего это все начиналось, но не исключено, что с обычных бесплатных книжек».

Як розповідає Н. Литвиненко-Орлова, розподіл на «хохлів» і «націоналістів» не оминув і заполярне українство: «Hавіть в невеликому заполярному Мурманську тримаються купи такі псевдопатріоти України. Таких псевдоукраїнських організацій в Мурманську дві.

Одна складається з "генерала" без армії, тобто є "голова" неіснуючої громади, - він же місцевий комуністичний лідер, який використовує своє "головування" для певних політичних маневрів.

Відтак, видає газету "Славянский ход", одним з "учрєдітєлєй" якої є буцім-то його неіснуюча громада. Газета ця паплюжить Україну і переймається створенням союзу трьох “братніх” народів.

Після розколу нашої Громади утворилося ще одне таке псевдоукраїнське угрупування. Ці, другі, хоч їх і жменька, є годуванцями партії “Єдіная Росія” і тому, в противагу першому, “трьохголовому орлу”, вхожі у всі двері, маються при добрих грошах і опікуються ще більш "глобальною" метою, а саме, "реанімацією" старого союзу, і не менш.

Нещодавно на одному такому "реанімаційному" заході тішилися вітальною телеграмою від Леоніда Кучми, про що дуже схвально писала місцева газета.

Українською вдачею там також не пахне, a за "матушку" Росію і душу вивернуть. Спілкуються виключно російською мовою, хіба що з українських пісень “слов нє вибрасивают”… І ті ж самісінькі імперські гасла і так само скубуть Україну, аби догодити "товаріщам по партіі"».

Валерій Семененко лаконічно підсумовує на цей рахунок: боротьба триватиме ще дуже довго, бо 340 років тривала русифікація і асиміляція.

Повертаємося до нашого «донця» і його історії протистояння.

- Як відреагували на братський вчинок відповідні органи?

- А як вони мали відповісти? Викликали до відповідних установ.

- І чим воно для тебе закінчилося?

- Нічого ще не кінчилося. Час від часу запрошують «прояснити деякі деталі», ще раз дати показання. Від ЄСМу (Євразійський союз молоді – пропутінська мережева організація на чолі з О. Дугіним. – прим. автора) надходили погрози – ніби я «замовлений». Довелося прикрити сайт, зупинити будь-яку українську діяльність в регіоні. Врешті-решт, я вирішив пришвидшити свій переїзд до України.

- В ці скрутні часи тобі хтось пропонував з свідомих українців допомогу?

- Була пропозиція від представника Харківської правозахисної групи – через Московську правозахисну групу дати певний розголос справі. Я відмовився.

- Чому?

- В мене ще в Росії живуть батьки… До речі, коли я приїхав на розвідку в Україну після цих подій, то одразу звернувся до Богдана Червака (голова київської організації ОУН(м)). Бо я був членом ОУН, вони заохочували мене до розбудови націоналістичної мережі у краї. На різних націоналістичних тусовках пишалися наявністю осередку в етнічних українських землях.

- І як твої побратими відгукнулися?

- Я ж знав, що Червак сидить в комітеті (Богдан Червак є головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України) і попросив в нього допомоги. На що почув: «побачимо, подивимося». Більше я до нього не звертався і вирішив відмежуватися від «мельниківців».

Сьогодні Ігор майже остаточно перебрався до України, і вже (без допомоги «борців з російським імперіалізмом») знайшов першу роботу – буде відповідати за підготовку агітаторів на президентських виборах одної із політичних сил.

Щодо перспектив діаспори в Росії керівники дивляться по різному.

«Діаспора може багато чого зробити для історичної батьківщини, але не теперішня російська. – підсумовує С. Паняк. – На жаль, сам Київ цього не хоче, не вміє... А от в Росії це вміють робити (є великий імперський досвід) і не жаліють грошей».

Більше позитивно дивиться на стан речей Н. Литвиненко-Орлова: «Українці у Світах - це носії нашої неперевершеної української культури, історії, це ще й політики, які зацікавлений в тому, щоби прогресивні сили в Україні утвердили свої позиції і які своїми скромними зусиллями скеровують увагу Світу на користь позитивного іміджу країни за кордоном. Зрозуміло, що йдеться тут про свідомих українців. Тому саме таких українців і потрібно підтримувати Українській Державі».

Громадський портал ZAUA.ORG , 30 жовтня, 2009.

Інформація про конкурсанта:

 

Малуха Микола Валерійович - Київський кореспондент / вільний журналіст, Релігійно-інформаціна служба України, Інститут екуменічних студій Українського католицького університету

 

Думка журі

 
 
[повернутися до переліку робіт]
[повернутися до переліку номінацій]

   
 
2415
 
Наші партнери

Організатори
 
Генеральний телевізійний партнер
 
Інформаційні партнери
Медіабізнес ГУРТ Незалежна медіа-профспілка України Громадське радіо Детектор Медіа СУД НА ДОЛОНІ HelpSMI
 
Партнери конкурсу
USAID Internews SIDA
 
Спонсори конкурсу