Вхід на сайт
Логін:
Пароль:
[Забули пароль?]
 
закрити
 
 
 
 
 
Головна  
           
 
 

Ірина Соломко: «Журналіст має показувати те, на що люди не хочуть дивитись»

10.05.2016

 Ірина Соломко, переможниця у номінації «Кращий матеріал з громадянською позицією», роботу на конкурс подала не заради визнання власної журналістської майстерності. Вона прагла визнання героїв її фільму «Добровольці»: «Я хочу, щоб про героїв мого фільму – добровольців, які обороняли Донецький аеропорт та останніми залишали ДАП, їхній подвиг, героїзм, самопожертву заради нас, дізналась якомога ширша аудиторія. Їхній подвиг має бути достойно відзначений, сьогодні їм не вистачає нашої уваги та подяки».

 

  - Розкажіть, будь ласка, про свій журналістський досвід.

Я прийшла у професію через маму. Вона завжди мріяла стати журналістом, але у неї такої змоги не було. Але я чула розповіді про цю мрію, і мене вони надихали. Я захотіла писати, змінювати країну. І напівжартома кажу, що реалізовую не так свої мрії, як мамині.

Перші замітки писала ще у школі, до місцевої регіональної газети (тоді я жила  у Броварах). Потім стажувалась на каналі «Інтер». Мені пощастило, і я була причетна до першої команди журналу «Кореспондент», де пропрацювала 10 років. «Кореспондент» став для мене тим майданчиком, де я зросла професійно.

 

- Що найбільше цінуєте у своїй професії?

Можливість вірити у те, що в нашій країні можна щось змінити. Для мене журналістика – це четверта влада, інститут демократії, і ці  слова для мене не порожні, я на них виросла і з цим йшла у професію. Але це таке собі уявлення про ідеальний світ. Тому що в нинішніх умовах в Україні журналістика не ефективна. Саме тому я зараз пішла на посаду керівника комунікацій «Реанімаційного пакету реформ», щоб бути більш корисною.

В ідеалі кожне розслідування має бути приводом для правоохоронних органів розпочати перевірку. За мою кар’єру лише один раз після мого розслідування про незаконне полювання у чорнобильській зоні, до мене прийшли з прокуратури. Це був єдиний раз і для мене цього замало.

Якщо говорити про проект «Добровольці», то він таки має вплив. Хоч і опосередкований. Він показує суспільству важливі речі. У ньому було багато випусків: і про медиків, і про спецназівців, і нариси з передової.  Журналіст має показувати те, на що люди не хочуть дивитись. Набагато простіше сидіти вдома та жити у своєму світі. Місія журналістики – відкривати очі на ширший світ та розказувати людям, що у них, в Києві усе спокійно, тому що там – в окопах, у бліндажах бійці захищають нас.

 - Чому подавали саме цей матеріал?

Я подавала цей матеріал, тому що ми не маємо права забувати про АТО. І цей матеріал був найбільш цілісним та піковим для мене у плані порівняння різних історій. У ньому є і героїзм, і трагізм, і патріотизм. У цьому циклі є історія Ігоря Юхименка, який пішов на війну добровольцем, а його дружина про це не знала, і лише напередодні показу фільму він сказав їй про це. Вона його пробачила.

Цей фільм – це рік життя батальйону, який побачив усі жахи війни, був у донецькому аеропорту, зазнав багатьох втрат, був демотивований, але знайшов у собі сили зайняти крайні рубежі і захищати Україну далі. Якщо дивитись фільм уважно, то у ньому можна помітити такі речі, які надихають йти далі і ніколи не здаватись. І я дуже хотіла, щоб відзначили не так мене, як тих людей, які з повагою і любов’ю ставляться до своєї землі і йдуть захищати нас.

 - Чого не вистачає сучасній українській журналістиці? Як це змінити?

Сучасній журналістиці не вистачає громадянської позиції. Ми маємо не піддаватись на смак глядача. А самі маємо формувати те, що йому дивитись. Журналісти мають бути проактивними у цьому плані. Більшість наших програм жовті, але мені хочеться, щоб українська журналістика мала сильну громадянську позицію і думала не про рейтинги, а про людей. Для мене ідеальний приклад – це «Громадське радіо», де я й працюю.

 - Чи є журналістський стандарт, який для вас найбільш цінний?

Для мене цінні усі стандарти. Найбільша вада української журналістики – це продажність. Політики купують топ-менеджерів, які формують інформаційну політику. Змінити це важко, це величезний виклик. Йому протистояти має згуртованість журналістського цеху. Коли люди йдуть в професію, то мають розуміти, що журналістика – це відповідальність. З такими принципами люди не братимуть хабарі та не розміщуватимуть замовні матеріали. Адже для багатьох людей журналістика – це хороший спосіб заробітку. Звісно, ніхто не має працювати за чесне слово, потрібно за свою роботу отримувати нормальні гроші, але це має бути чесний шлях. Я ніколи не займалась «джинсою», мені і дивитись на це не приємно. Якщо хтось хоче заробляти великі гроші, тоді не варто йти у журналістику, бо тут трохи інша історія. У моєму розумінні.

 - Чи вплине перемога у конкурсі на вашу подальшу діяльність?

Для мене це як підведення риски, тому що з телевізійної журналістики я вже пішла. І це своєрідний підсумок цього етапу мого життя. Якщо я колись повернусь на телебачення, то саме заради того, щоб розбудовувати документалістику, яка зараз не пріоритетна для української журналістики.

 - На вашу думку, наскільки важливі такі професійні конкурси як «Честь професії»?

Це дуже важливо. І мені прикро, що були скандали, пов’язані з конкурсом. На День журналістики  деякі колеги часто відмовляються від державних нагород, бо не держава має відзначати, а професійне середовище.  Дуже вдалий приклад – це Пулітцерівська премія у США.  Дуже важливо, коли тебе оцінюють колеги. І мені б хотілось, щоб професійні нагороди ставали ще більш престижними. А для цього ми маємо їх ще більше популяризувати.

 


     
5
 
 
11077
 
Наші партнери

Організатори
 
Генеральний телевізійний партнер
 
Інформаційні партнери
Незалежна медіа-профспілка України Громадське радіо Медіабізнес Детектор Медіа
 
Партнери конкурсу
USAID Internews UNDP Coca-cola SIDA Рада Європи monamoon
 
Спонсори конкурсу